Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Хоча тварина була не дуже великою — не вищою від Оскарового коліна, — проте вигляд мала досить хижий. Неподалік хлопець помітив великий дрючок і вже намірявся було його взяти, аж раптом помітив іще одну жовто-смугасту тварюку. Вона ховалася за деревом і стежила за ним своїми великими непроникно-чорними очима.

Оскар схопив у руки дрючок і поспіхом обламав із нього дрібні гілочки. Деревина виявилася міцною, і він задоволено покрутив у повітрі свою зброю, міркуючи, чи досить вона важка. Що ж, сподіватимемося, що від самого її вигляду ці кляті цуцики порозбігаються.

Він уже збирався було йти далі, коли помітив іще одного собаку, ліворуч, і ще одного — іззаду. В нього похололо в животі. Серед дерев замигтіли огидні чорні морди.

Загалом їх було не менше восьми. І всі ці тварюки дивилися на хлопця так, ніби він був прибульцем із космосу, проте оточували його з усіх боків щільним колом, вирватися з якого було неможливо.

Тільки оточення йому й не вистачало!

Дивний собака, якого Оскар помітив першим, імовірно, ватажок зграї, вискочив уперед. Він був значно крупніший за інших, а в його очах світилися розум і хитрість.

«Ось із нього й почну», — подумав хлопець.

Не встигла ця думка промайнути у свідомості Оскара, як пес підняв головуй загрозливо й заклично завив.

Полювання почалося.

Звірившись із компасом, Гумбольдт покрокував далі. Голову він зав’язав носовичком і закачав рукава сорочки. Його черевики було зроблено з грубої волячої шкіри, й це потішило вченого — тут раз у раз траплялися отруйні змії та величезні скорпіони.

Цієї миті він уже не аналізував, що ж саме врешті-решт підштовхнуло його вирушити на пошуки Оскара. Скоріше за все, він сподівався, що станеться диво. Та й нечисте сумління не давало йому спокою. Але він швидко зрозумів, що тут, у савані, всі спроби відшукати сина будуть марними.

Вдалині стриміли до неба грізні скелі, за якими стіною височів гірський масив, на схилах якого мешкали догони. Хто вони, за якими законами живуть? І чи не поставляться ворожо до людей, яких спіткало лихо, тільки через те, що їхня шкіра іншого кольору? Скоро все буде відомо, а зараз найголовніше — з’ясувати, що ж сталося з Оскаром.

Сповнений рішучості, вчений ішов далі, аж поки не почув якісь дивні звуки — вони чимсь нагадували передзвін церковних дзвонів.

Дзвони? Цього не може бути. Голландська місія розташована за десятки кілометрів звідси. Голос міг належати лише тварині, проте хто з тварин здатний видавати такі звуки?

Він напружено пригадував щось і раптом закляк, охоплений жахом.

Тепер Гумбольдт знав, що це таке, і відчув, неначе його серце стиснула крижана рука.

Собаки, схожі на невеликих гієн, оточували юнака дедалі щільніше, і найближче до нього тепер стояло чудовисько з кутастим черепом і великими вухами — ватажок. Морда його хижо тягнулася вперед, із роззявленого рота капала слина. Тварюка клацнула страхітливими зубами, що могли легко розтрощити навіть бичачу кістку.

Оскар люто розітнув повітря своїм дрючком. Ближчі до нього собаки здригнулися і злякано позадкували. Проте цього виявилося недостатньо, щоб їх прогнати.

— Назад! — гукнув Оскар. — Забирайтеся геть, брудні тварюки!

Він зробив крок уперед і знову змахнув дрючком.

Жодної реакції. Навпаки: один із нападників наважився атакувати й гризонув його за литку. Юнак втратив рівновагу й мало не впав.

— У, клята звірюко! — імпровізована палиця знову просвистіла в повітрі й обрушилася на морду зухвалого собаки. Почувся глухий удар, вухата тварюка заскавчала, кинулася геть і зникла за деревами. Та її місце одразу зайняло двоє інших.

Відкараскатися від них годі було й сподіватися.

«Заспокойся! — твердив голос у нього в голові. — Опануй себе. Ти не повинен нічого боятися, адже нічого страшного не відбувається».

— Легко тобі радити, — промовив Оскар уголос, ніби заперечуючи реальному співбесіднику. — Ці пси страшенно настирливі. До того ж, здається, їх сьогодні не годували.

Він обтер спітніле чоло. Від спеки та напруги думки переплуталися. Руку страшенно пекло.

Знову одна з тварюк підскочила і спробувала вхопити його за ногу. Оскар завдав нового влучного удару, і звір побіг геть, кульгаючи. Проте довго такого напруження він не витримає. Хлопець ледве пересував ноги, його рухи ставали дедалі повільнішими. Але, як це не дивно, страху він зовсім не відчував. Дивний голос так само звучав у нього в голові, проте казав якісь нелогічні речі. «Припини опиратися, — казав він. — Це не має сенсу. Ти лише примушуєш їх нервувати».

— А як же я? Що ж тоді станеться зі мною?

«Чортівня якась, — подумав Оскар. — Я бесідую сам із собою. Схоже, що я просто божеволію».

«Облиш із собою боротися, — не вгавав дивний голос. — Нічого з тобою не станеться, повір, прошу тебе!»

— Брехня! — не здавався Оскар. — У нормальних людей ніяких голосів у голові не буває. Зникни зараз же мені!

Голос замовк.

І одразу ватажок приготувався до нападу. Не звертаючи уваги на дрючок, він кинувся на юнака. Міцні ікла вчепилися в черевик і відірвали шмат підошви. Оскар втратив рівновагу й упав на курну землю. І одразу ж навколо нього зімкнулося кільце вухатих тварюк. Двоє собак вчепилися в його черевики, а решта зімкнула щелепи на штанах і сорочці. Ватажок, найдужчий у зграї, схопив його за комір сорочки й поволік за собою.

Оскар борюкався, відбивався й намагався скочити на ноги, проте це йому не вдалося. Нарешті, відчайдушно скрикнувши,