Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Що сталося вчора?

Він пригадав, як буря занесла повітряне судно на скелі. Цей поштовх, мабуть, і викинув його за борт. Він спробував зібрати докупи уривки спогадів, проте думати було важко. Нарешті, він здався й почав прислухатися до звуків савани.

Ліворуч у траві почулося тихе сюрчання коника, а потім десь хрипко загавкав собака. Коли він замовк, йому відповів тривожний пташиний крик. Праворуч щось зашелестіло в кущах. А тим часом до хлопця почала повертатися пам’ять.

Оскар озирнувся — іззаду грізно здіймалися до неба прямовисні гірські схили. Освітлені теплим вранішнім промінням, вони справляли величне враження. «Пачакутек» зник без сліду. Мабуть, буревій умчав судно з собою.

Юнак невпевнено звівся на ноги. Вони тремтіли і не бажали слухатися. Довкола не було аніякого натяку на присутність людей. Де ж тепер шукати друзів? Можливо, вони й досі ховаються у своєму прихистку й чекають, коли він повернеться? Столові гори були тут єдиним орієнтиром, і за деякий час хлопцеві вдалося приблизно визначити напрямок, у якому належало йти до того місця, де вони намагалися здійснити вимушену посадку.

Оскар поволі поплівся уздовж стрімкого схилу і з радістю відчув, що з кожним наступним кроком сили повертаються до нього. А згодом прийшли до ладу й думки.

Зараз найголовніше — вода. Відтоді, як почався буревій, у нього в роті не було й краплини. Хлопець нахилився й підняв із землі гладенький камінець. Обтер об штани й поклав за щоку. Невдовзі печіння в роті вгамуваллося. Про цей фокус він прочитав в одній із своїх пригодницьких книжок.

— Чудово, хлопче, — сказав він сам собі. — А тепер іще раз розглянемося навколо!

Продовжуючи спускатися кам’янистим схилом, він, нарешті, дістався до місця, звідки можна було піднятися на одну з поодиноких скель. Повітря було ще прохолодним, він досить легко подолав підйом і невдовзі опинився на плоскій вершині.

Біля підніжжя столових гір пролягала суха рівнина, Ані річки, ані озера. І, знову ж таки, ані найменших ознак житла. Якщо не зважати на кілька покорчених акацій і колючих чагарників, місцина була абсолютно пустельною. На обрії вже видно було, як бринить над саваною розжарене сонцем повітря. Всі кольори зблякли, натомість обриси предметів зробилися виразнішими. Оскар вийняв із кишені захисні окуляри і вдягнув. Ліве скельце тріснуло під час падіння, та в цілому окуляри ще були досить пристойні.

Як же йому шукати дорогу в цій пустелі, де немає жодних орієнтирів?

Хлопець намагався пригадати, з якого боку насунула піщана буря, проте чим довше він вдивлявся в рівнину, тим більше сумнівів виникало в душі. Все навколо було однаковим. Він пам’ятав, що вони прибули до підніжжя гір із півночі. Якщо стояти спиною до вранішнього сонця, північ має бути праворуч. Десь там вони й висадилися. Столові гори — це єдиний орієнтир у цих місцях. Якщо він відхилиться від передгір’їв, то може заблукати. Води в нього немає, тож треба точно визначитися, куди рухатися.

Оскар присів навпочіпки й задумався. Друзі й гадки не мають, куди його закинуло, і не знають, що «Пачакутек» розбився об скелі. Він не може подати їм сигнал, оскільки в нього немає ані сірників, ані бодай якоїсь лінзи, щоб розпалити вогнище… Вогнище?

Юнак щось пригадав і ще раз уважно оглянув обрій. Це йому лише здалося чи він і справді бачить там дим? Ну, так і є! Посеред пустельної савани, десь дуже далеко тоненькою цівкою здіймався до неба дим. Дещо лівіше, ніж він міг чекати. Хтось намагався подати йому знак.

Оскар відчув, як життя повертається до нього.

— Треба додати ще зелені — щось воно не дуже димить, — Гумбольдт підтягнув до вогню велику гілку, яку щойно з превеликими труднощами відламав від баобаба. Кількома ударами ножа він відтяв від неї зелені пагони й кинув у вогонь. Багаття пригасло, натомість диму стало вдосталь.

— Гадаєш, цього вистачить, щоб указати Оскару дорогу до нас? — запитала Шарлотта.

— Сподіваюся. Принаймні, вірогідність дуже велика. На небі ані хмаринки, дим здіймається майже вертикально. Його можна побачити на величезній відстані.

«Звісно, якщо Оскар іще живий», — промайнуло у нього в голові.

Ніколи ще вчений не почувався таким безпомічним і безсилим. І як це він завчасно не відчув, що наближається страшна небезпека? Адже бачив, що наявні всі ознаки: різке падіння тиску, висока концентрація електрики в атмосфері… І зовсім не важко було б зрозуміти, що невдовзі трапиться щось страшне. Але тепер нічого не вдієш! Що сталося, те сталося. Оскар блукає десь посеред савани, зовсім самотній у цьому дикому краю.

— Дядьку?

Гумбольдт здригнувся від несподіванки.

— Слухаю тебе.

Поряд із ним стояла Шарлотта, спираючись на палицю. Її чоло вкрилося крапельками поту.

— Маю запитання. Навіть коли ми знайдемо Оскара, то що далі? Ти думав про це?

Учений звично потер неголене підборіддя.

— Звісно, думав, — відповів він. — Враховуючи те, що ми не маємо продовольства, а запаси води обмежені, можемо розглянути тільки два варіанти. Перший: ми шукаємо і знаходимо «Пачакутек», а потім продовжуємо свою подорож. Другий: ми маємо знайти більш надійний прихисток і воду. — Гумбольдт підкинув у вогонь іще одну гілку. — Ти, напевне, пам’ятаєш запис у щоденнику Беллхайма, де розповідається про голландських місіонерів, які нібито облаштувалися на південному схилі цієї гори. Я подивився на карті й дійшов висновку, що це місце розташоване на відстані кількох десятків кілометрів звідси. Тож, якщо пощастить, за добу ми дістанемося туди.

— Я зовсім забула про них, — Шарлотта зірвала з гілки кілька пагонів і кинула їх у багаття. До неба здійнявся густий білий дим. — Чудова думка! А що коли там ми роздобудемо і воду, і продовольство?