Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— А може, краще піднятися вгору й перечекати негоду там?

Учений указав на небо над їхніми головами.

— Он бачиш ті тонкі хмаринки? Це означає, що на великих висотах зараз дме сильний вітер і страшенно холодно. І що вище ми підніматимемося, тим повітряний потік міцнішатиме. Нас може занести на сотні кілометрів звідси. Ні, краще вже приземлитися. Тримайтеся міцніше, ми знижуємося!

Вілма зістрибнула на палубу і сховалася між черевиками Оскара. Гумбольдт крутнув штурвал, і «Пачакутек», похилившись, поволі обернувся на сто вісімдесят градусів. Вітер люто тріпав такелаж. Гумбольдт натиснув на важіль і дав повний уперед. Мотори загули. Швидкість різко зменшилася. Ще секунда, й усі, хто був на палубі, зрозуміли, що потужності двигунів не вистачає, щоб опиратися шквальному вітру. Повітряний корабель знову почало розвертати.

— Якір! — гукнув Гумбольдт. — Кидайте якір! Елізо, необхідно якомога швидше зменшити тиск газу в балоні!

— Хутчіш, Шарлотто! — Оскар кинувся в носову частину корабля. Вони багато тренувалися раніше й могли кинути якір у будь-яких умовах, проте зараз небезпека була вже не учбовою, а реальною, тож кожний рух мав бути точним. Поки Шарлотта закріплювала сталевий ланцюг на барабані, Оскар почав відв’язувати канат, що ним якір було прикріплено до борту. Якір «Пачакутека» був схожим на чотирилемішний плуг, а вузол на ньому так міцно затягся, що юнакові довелося докласти неабияких зусиль, щоб розв’язати непокірну мотузку. Та врешті решт якір вільно завис на ланцюгу.

— Готово! — гукнув він і підняв угору великий палець. Шарлотта натиснула на важіль, і ланцюг із бряжчанням полетів униз. Тридцять метрів… сорок… Знизу по чувся глухий удар.

Оскар перехилився через фальшборт і лайнувся. От дідько! Якір висів у повітрі над самою землею, вдаряючись об каміння й високі дерева, аж поки не застряг у розпадині між двома скелями. Шарлотта зафіксувала ланцюг. Міцний металевий стрижень зі скреготом зупинив обертання барабану, й він застиг нерухомо.

Корабель струснуло. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Повітряне судно зупинилося. Гумбольдт відхилив важіль назад і перевів двигуни в режим малого ходу. А потім поспішив до своєї команди.

— Чудово! — похвалив він, оцінюючи висоту судна над землею. — Тепер залишилося тільки дочекатися підходящого вітру й розвернути «Пачакутек».

Коли за допомогою якірного ланцюга судно підтягли ближче до розпадини, стало зрозуміло, що пасажирська гондола висить на висоті всього близько десяти метрів від поверхні землі. Незабаром мандрівникам удалося спустити вниз мотузяну драбинку. Тепер необхідно було закріпити швартови. Шарлотта подивилася на прилад, що показував температуру двигунів. Їй було доручено стежити за тим, щоб мотори ні в якому разі не перегрівалися, але й не зупинялися зовсім.

Гумбольдт скинув руку.

— Поки що все нормально! — гукнув він. — Перекривай водень, ми спробуємо обійтися без двигунів і посадити корабель вручну.

Шарлотта натиснула на педаль. Із натужним хрипінням двигуни замовкли. Вона полегшено зітхнула: перший етап було виконано.

Залишалося якомога надійніше закріпити «Пачакутек» і опустити його на ґрунт. На щастя, вітер почав ущухати. Оскар кинув за борт швартові канати. Із їхньою допомогою він мав зафіксувати корабель на землі як мінімум у чотирьох точках. Тільки тоді йому не загрожуватимуть пориви вітру. Проте ураган із новою силою обрушився на повітряне судно, якірний ланцюг натягнувся. Гумбольдт поспіхом кинувся до драбинки, покликавши за собою Елізу й Шарлотту.

— Мерщій! — гукнув він. — Потрібна ваша допомога. Ланцюг не зможе довго втримувати корабель. Спускаймося вниз, щоб закріпити канати. Не можна гаяти ані секунди!

З цими словами він переліз через фальшборт на мотузяну драбинку. Шарлотта поспішила слідом за ним. Тримаючись за поруччя, вона ступила на тоненькі дерев’яні східці. Корабель страшенно розхитувало. На щастя, поряд опинилася Еліза.

— У тебе все чудово вийде, — стоячи біля борту, підбадьорливо промовила вона. — Тільки не дивися вниз.

Шарлотта замружилася від страху й відпустила поруччя. Драбинка безладно метлялася в повітрі. Сходинка, ще одна, ще півдесятка — аж ось вона вже майже внизу. Серце калатало, подих уривався. Нарешті, вона знову відчула під ногами твердий ґрунт.

Невдовзі спустилася й Еліза.

— Дивно, а куди подівся вітер? — Гумбольдт здивовано озирнувся.

Повітря навколо них зробилося нерухомим. Трава, яка ще мить тому хилилася до землі, випросталася. Пісок і пил уляглися й покривали землю тонким рівномірним шаром. Над саваною запанувала глибока тиша. Лише якірний ланцюг «Пачакутека» трохи подзенькував, усе ще розгойдуючись.

Гумбольдт зірвав кілька сухих стеблинок і відкинув убік, бурмочучи:

— Дуже, дуже дивно… Цей раптовий штиль…

— Що тебе непокоїть? — запитала Шарлотта.

— Я вже бачив щось подібне в пустелі Гобі багато років тому.

— І що ж сталося потім?

— Щось страшне! — Гумбольдт витяг із своєї сумки з інструментами барометр. Стрілка коливалася біля нижньої поділки шкали. Він із недовірою постукав по корпусу і підніс прилад до вуха. — Дуже цікаво… — Приклавши до рота обидві долоні, він гукнув угору: — Оскаре!

Над фальшбортом з’явилася голова юнака:

— Слухаю?

— Ти бачиш щось незвичайне?

— А що саме я маю бачити?

— Ну, якісь там атмосферні явища. Особливо в тому боці, звідки дув вітер.

— Але ж він ущух!

— Ось саме це мене й непокоїть. Розглянься навколо як слід. Якщо помітиш щось незвичайне, доповідай.

— Гаразд.

Шарлотта спохмурніла:

— Я не розумію…

Цієї миті з палуби «Пачакутека» почувся вигук. Оскар указував на схід: