Українська література » Фентезі » Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Читаємо онлайн Скляне прокляття - Томас Тімайєр

У вітальні запанувала тиша. Присутні якось зніяковіли й не знали, що сказати. І лише Оскар, намащуючи маслом чергову скибочку підсмаженого хліба, розмірковував про те, що видіння, яке того вечора бачив священик, збігається з часом перебування в цих місцях Рихарда Беллхайма. Зрештою, він зрозумів, що його друзі не від того, щоб змінити тему, й перервав мовчанку, яка надто затяглася.

— А що, пиво у вас виходить непогано?

Священик буквально просяяв:

— Так! Це наша особлива гордість. Якщо хочете, ввечері можете скуштувати, але один кухоль, бо воно в нас дуже міцне. І, зрозуміло, якщо ваш батько дозволить.

— Дозволю, — озвався Гумбольдт. Здається, він був вдячний Оскарові за те, що той допоміг йому подолати зніяковіння.

— Просто чудово! — панотець навіть заплескав у долоні. — Тоді більше ніщо не зможе завадити нам улаштувати невеличке свято. Але спершу я хотів просити вас хоча б трохи розповісти мені про себе, друзі мої! В мене накопичилася до вас безліч запитань!

— Із задоволенням на них відповімо, — Гумбольдт склав серветку й підвівся. — І з іще більшим задоволенням приймаємо ваше люб’язне запрошення.

— Ну що ж, тоді не бачу приводу вас затримувати. Можливо, ви бажаєте зайнятися пошуками свого повітряного судна. Якщо я можу вам чимось допомогти, сповістіть мене. Прощавайте, і сподіваюся знов побачити вас у себе одразу ж після вечірньої служби!..

30

Серед цього сумного й дикого пейзажу потяг здавався чужим. Хоча, якщо поглянути згори, він цілком міг би нагадати якусь дрібну трісочку, що загубилася посеред неозорої африканської савани.

Дві тисячі кілометрів піску, гальки й заростей чагарників розділяли Дакар і Тімбукту. Дві тисячі кілометрів виснажливого неробства, коли залишається лише читати, курити, спати або дивитися у вікно. Макс Пеппер не міг собі й уявити, що ця місцевість виявиться такою нудною і безлюдною. Ані землеробів, ані пастухів, ані торгівців — протягом багатьох годин і днів. Не було й тварин. Лише іноді серед небагатьох сухих і покорчених дерев можна було помітити стерв’ятників або шулік, які терпляче чекали, чи бува не вискочить із нори якась миша або ящірка. Над саваною панувала спека. Повітря було нерухоме, й навіть небо неначе вицвіло й зблякло. Вітер, що залітав у відчинені вікна купе, приносив не прохолоду, а стукіт коліс і смердючий чад із димаря.

Раптом звідкілясь долинула ірландська мелодія. Гаррі Босуелл, який сидів навпроти Пеппера, заглибившись у старий номер «Геральд Трибун», нашорошив вуха. Макс також відірвався від своїх нотаток.

— Це, часом, не голос Патрика О’Ніла?

А заразом і Уїлсона, — додав фотограф, ховаючи газету в кишеню. — Ходімо подивимося. Я давно вже хотів розім’яти ноги.

Пеппер зняв окуляри, відклав блокнот і самописку й із насолодою випростався. Він і сам був не проти прогулятися. В тісному задушливому купе неможливо було зосередитися на роботі. Та й ця бісова одноманітність позбавляла його будь-якого натхнення. Тож буде доречною і така пригода.

За дверима купе страшенно смерділо потом, чорним тютюном і дешевим одеколоном. У потяг насідало стільки народу, що двері ледве зачинялися. У першому класі було трохи вільніше, але другий і третій ущент заповнили дрібні торговці й робітники. Були серед них і туземні пройдисвіти, які втекли від поліції і їхали шукати собі долі в чужих краях. Макс іще ніколи не бачив такої строкатої мішанини з людей, які належали до різних племен і народів. Те, що в нього на батьківщині називали «Диким Заходом», порівняно з експресом Дакар — Нігер було просто дитячою забавкою.

Гаррі попрямував до купе Джейбса Уїлсона. Однак, на його подив, воно виявилося порожнім. Нікого не було й у сусідніх купе. Він зупинив кондуктора й запитав, куди це поділися англійці. Той чомусь скривився й указав на стелю.

Гаррі здивовано скинув брови вгору.

— На даху вагона?

Пеппер не міг повірити.

— Що їм там знадобилося? Хіба це не небезпечно?

Вираз обличчя в кондуктора зробився жалісним. Босуелл, навпаки, почав широко усміхатися.

— Ох уже цей О’Ніл! Завжди він щось таке утне! Шкода, що нас не покликали. Ходімо мерщій, Максе! Таке видовище не можна проґавити.

Пеппер не встиг заперечити, як Босуелл опинився вже в кінці вагона й відчинив двері до тамбура. Довелося йти слідом.

Розжарений вітер одразу скуйовдив волосся. Повз них стрімко пролітала савана. Дивна річ — якщо дивитися з вікна купе, швидкість потягу здавалася набагато меншою.

У тамбурі Босуелл щось пошукав угорі, а потім проголосив.

— Та ось же вона, ця бісова драбинка. Зараз побачимо, чи насправді вони там.

Він потягнув до себе металеву розкладну драбинку й поліз кудись угору.

— Ти ж знаєш, що я страшенно не люблю висоти, — почав було Макс, натякаючи на їхні пригоди в Перу, та Босуелл уже зник. За кілька секунд у отворі на даху з’явилася його скуйовджена голова.

— Піднімайся мерщій! — гукнув він. — Вони тут — і О’Ніл, і Уїлсон. Схоже, вони там зовсім непогано влаштувалися.

Потім фотограф знову зник.

— Непогано… — сумніваючись, пробурмотів Макс. — Якщо ви вирішили скрутити собі в’язи, то до чого тут я?

Він кинув погляд за вікно, подумки попрощався з життям і поліз слідом за приятелем.

Уїлсон і його команда юрмилися на даху вагона. До них приєдналися місцеві мешканці, плескаючи в долоні й схвально вигукуючи щось. Макс підійшов ближче. Залізний дах виявився слизьким і похилим. Вітер несамовито тріпав одяг. Не було ані поручнів, ані будь-якої опори, за яку б можна було вхопитися.

Тепер Макс зрозумів, звідки долинала ірландська мелодія. Патрик О’Ніл награвав на гітарі, а Джонатан Арчер і ще дехто

Відгуки про книгу Скляне прокляття - Томас Тімайєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: