Відірвана від коренів - Наомі Новік
Я очікувала, що буде страшніше. Але спочатку, здавалося, це був лише старий, занедбаний ліс. Дерева стояли як великі стовпи в темному нескінченному залі, далеко і відособлено одне від одного, їх покручені шишкуваті корені вкривав темно-зелений мох, з дрібною перистою папороттю, яка заснула на ніч. Високі бліді гриби росли в тріщинах, як маршируючі солдатики. Сніг ще не досяг землі під деревами, навіть зараз, в глибині зими. Тонкий шар інею осів на листя і дрібні гілки. Я чула, сову, десь далеко і боку, і ретельно вибирала свій шлях поміж дерев.
Місяць піднявся ще вище, і чисте біле світло проходило крізь голі гілки. Я йшла за своїм власним слабким подихом і уявляла себе невеликою мишкою, яка ховається від сови: як невеличке полювання миші за шматочком хліба, покинутим у гайку. Коли я ходила в ліс по ягоди, то часто уявляла собі щось: я втрачала себе в прохолодній тінистій зелені, в піснях птахів і кваканні жаб, в дзюрчанні потічка зі скель. Зараз я намагалася втратити себе так само, намагаючись бути частиною лісу, не гідною нічиєї уваги.
Але на мене щось дивилося. Я відчувала це все більше і більше; з кожним кроком, зробленим в глибину Вуда, на мої плечі навалювався тягар, як залізне ярмо. Я зайшла всередину, наполовину чекаючи трупів, що звисали з кожного дерева, чи вовків, які стрибають на мене з темряви… Незабаром я забула про вовків. Тут було щось гірше. Істота, яка дивлячись на мене очима Єржи, була тут, вона тут жила, і я була в пастці всередині задушливої кімнати разом з нею, загнана у кут. У цьому лісі теж звучала пісня, але це була дика пісня, яка шепотіла про божевілля і безкінечну лють. Я кралася далі, згорбившись, намагаючись бути маленькою і непомітною.
Зрештою я прийшла, спотикаючись, до невеличкого потічка — мороз наростив товсту кригу на обох берегах і чорна вода, що бігла між ними, поблискувала під місячним світлом, що проходило крізь прогалину у деревах. З іншого боку стояв ходун, його дивна вузька довгаста голова опустилася до води, щоб напитися, його рот був щілиною, відкритою на кінці. Він підвів голову і подивився прямо на мене, з капаючою водою з рота. Очі були на місці сучків дерева, круглі темні сумчасті діри, у яких могли би жити дрібні звірки. З однієї з його ніг звисав клаптик зеленого сукна, затиснутий суглобом.
Ми подивилися один на одного через вузьку біжучу нитку води.
— Fulmedesh, — сказала я, мій голос затремтів, і в землі під ходуном відкрилася тріщина і поглинула його задні ноги. Він оперся іншими частинами його довгого тіла — палицями-кінцівками, мовчки молотячи по землі і підкидаючи бризки води, але земля зімкнулася навколо середини його тіла, і він не міг одразу витягнути себе.
Але заклинання не пройшло для мене без наслідків, я проковтнула крик болю. Я відчула, ніби хтось вдарив мене палицею по плечах: Вуд відчув мою присутність. Я була упевненою в цьому. Тепер він шукав мене. Він спостерігав, і незабаром знайде мене. Я змусила себе рухатися. Перестрибнувши через потік я побігла за моєю слабкою хмаркою заклинання, яке дрейфувало попереду. Ходун намагався спіймати мене своїми довгими дерев'яними пальцями-кігтями, але я вчасно відстрибнула. Я пробігла крізь кільце великих стовбурів і опинилася на відкритому просторі, у центрі якого росло менше дерево, і земля навколо нього була вкрита снігом.
Було ще одне дерево, яке впало, і тяглося через всю галявину — гігантський стовбур, у товщину вищий мого росту. Його падіння відкрило цю галявину, і посередині тепер росло нове дерево, бажаючи зайняти його місце. Але воно було не таке, як інші дерева. Дерева, які я бачила в лісі, були мені відомі, незважаючи на їх пофарбовану мохом кору і скручені під неприродними кутами гілки: дуби і берези, буки і високі сосни. Але це дерево не належало до тих видів, які я знала.
Воно було в обхваті більшим, ніж могли обняти мої руки, не дивлячись на те, що дерево-гігант не могло впасти дуже давно. Кора була гладкою і сірою на дивному вузлуватому стовбурі, з довгими гілками, які рівними колами розходилися від стовбура, починаючись високо вгорі, як у модрини. Його гілки не оголилися зимою, а тримали безліч висохлих сріблястих листочків, які шелестіли на вітрі, з шумом, який здавався знайомим, ніби багато людей говорили разом.
Слід мого заклинання-подиху розчинився у повітрі. Подивившись вниз на глибокий сніг, я побачила, що сліди ніг ходунів, де вони проколювали сніг і лінії животів, намальовані на ньому, вели до дерева. І зробила обережний крок по снігу до нього, а потім ще один, і зупинилася. Кася була прив'язана до дерева. Її спина була притиснута до стовбура, а руки заведені назад і теж прив'язані.
Я не побачила її спершу, тому що її тіло вже покрила кора.
Її обличчя було трохи повернуте, і з-під свіжої кори, яка покрила її, я могла бачити, що її рот був відкритий, і що вона кричала в той час коли кора зімкнулася над нею. Я здавлено скрикнула від безпорадності, і, хитаючись, кинулася вперед і поклала свої руки, щоб доторкнутися до неї. Кора під моїми пальцями була як свіжа шкіра — гладка і жорстка, — Кася була поглинена всередину цілком, і стала частиною дерева і Вуду.
Я не могла вхопитися за кору, хоча й відчайдушно намагалася подряпати і здерти її. Але зрештою мені вдалося зішкребти найтонший шар на її щоці, і під ним виявилася її власна м'яка шкіра — ще тепла, все ще жива. Але коли я торкнулася її щоки своїм пальцем, кора швидко поповзла по ньому, і мені довелося відсмикнути руку,
