Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Нехай буде так! – сказав Теоден.

– Скільки часу ми витратимо, щоб обійти ворога і знову повернутися на дорогу? – запитав Еомер. – Якщо ти попровадиш нас, то нам доведеться їхати в темпі пішої людини, і шлях той – не широкий, – у цьому я не сумніваюся.

– Дикі люди пішки ходять швидко, – сказав Ґан і махнув рукою кудись на південь. – У Долині Камінних Возів місця на шляху вистачить для чотирьох коней вряд, але він вузький на початку і в кінці. Дикі люди можуть дійти звідси до Діну за час від сходу сонця до його зеніту.

– Тоді перші вершники здолають його щонайменше за сім годин, – підрахував Еомер, – але всі вони дійдуть до кінця шляху приблизно за десять годин. Нас може затримати щось непередбачуване, і навіть коли ціле наше військо витягнеться в колону, то мине щонайменше година, доки ми вишикуємо його, зійшовши з пагорбів. Котра зараз година?

– Хтозна, – відказав Теоден. – Тепер панує суцільна ніч.

– Усе темне, так, але зараз не суцільна ніч, – заперечив Ґан. – Коли сходить Сонце, ми його відчувати. А воно вже піднімається понад Східними Горами. На небесних луках народжується день.

– Тоді нам слід вирушати не зволікаючи, – мовив Еомер. – І все одно надія на те, що ми зможемо допомогти Ґондору вже сьогодні, тільки ледве жевріє.

* * *

Мері довше не слухав, а тихцем вислизнув звідти і побіг збирати речі, щоби рушати маршем далі. Це був останній етап перед битвою. Гобіт був майже певен, що багато хто з них її не переживе. Але потім згадав про Піпіна та про охоплений вогнем Мінас-Тіріт і відкинув свої страхи.

Того дня все було добре, роганці не бачили і не чули жодних ознак присутності ворогів чи того, що дорогою на них чекають засідки. Дикі люди виставили непомітний захист із ланцюга мисливців, тож ні орк, ані випадковий шпигун не дізнався би про похід до пагорбів. Що ближче рогірими підходили до обложеного міста, то тьмянішим і тьмянішим ставало світло, але Вершники – темні силуети людей і коней – все їхали вперед довгою вервечкою. Кожен загін провадив дикий лісовик, а Ґан крокував біля короля. Вершники затрималися довше, ніж сподівались, і просувалися повільніше, ведучи коней та шукаючи прохідні стежки через густо зарослі лісом хребти поза табором до потаємної Долини Камінних Возів. Лише пізно пополудні перші роганці дісталися до розлогих сірих хащ, які простягалися за зверненим на схід краєм Амон-Діну й маскували чималий вільний простір у гряді пагорбів, що від Нардолу до Діну розбігалися на схід і на захід. Через те межигір’я колись давно стелився забутий путівець, який згодом знову завертав на кінну дорогу з Міста, що йшла через Анорієн: але тут уже впродовж багатьох людських поколінь панували дерева, тож путівець зник, розбитий і похований під багатолітнім покровом листя. Проте хащі подарували Вершникам останню надію на сховок, перш ніж вони відкрито вступлять у бій: позаду них лежали дорога та рівнини Андуїну, тоді як зі сходу та з півдня схили були голі й кам’янисті, а вивітрені пагорби збігалися докупи і вивищувалися, круча за кручею, доки перетворювалися на велетенські брили та виступи Міндоллуїну.

Перший загін зупинився, і, коли решта Вершників вервечкою вийшла зі западини Долини Камінних Возів, усі воїни роззосередились і подалися до таборів, розкладених під сірими деревами. Тоді король скликав на раду капітанів, а Еомер захотів вирядити розвідників, аби можна було наглядати за дорогою, проте старий Ґан похитав головою.

– Не посилай Вершників, – сказав він. – Дикі люди вже побачити усе, що можна побачити в цьому поганому повітрі. Невдовзі вони прийдуть і будуть говорити тут зі мною.

Надійшли роганські капітани, й тоді з-поміж дерев нишком виступили інші постаті «духів», таких схожих на самого Ґана, що Мері ледве міг відрізнити їх одних від одних. Вони звернулися до свого ватажка дивною горловою мовою.

І ось Ґан озвався до короля:

– Дикі люди розповідати різне. Насамперед: будь обачний! У таборі по той бік Діну за годину ходи звідси є ще багато людей, – він махнув рукою на захід, у напрямку чорного сигнального пагорба. – Та між нами й новими стінами камінного народу немає нікого. Вороги дуже заклопотані. Стіни вже не стоять: ґорґуни розтрощили їх земним громом і булавами з чорного заліза. Вони необережні й не дивляться круг себе. Вони думати, що їхні друзі стережуть усі дороги!

І в горлі в Ґана щось чудернацько заклекотіло – певно, він так сміявся.

– Це – добрі вісті! – скрикнув Еомер. – Навіть у цій пітьмі для нас зблиснула надія! Підступність Ворога часто грає нам на руку. Ця триклята темрява правила нам за покров. Але, жадаючи знищити Ґондор, розібрати його по камінчику, орки розвіяли мій найбільший страх. Якби вони захопили зовнішній мур, то могли би довго стримувати нас. А тепер ми умлівіч прорвемося до Міста – якщо дістанемося до його мурів.

– І знову я дякую тобі, лісовий Ґан-бурі-Ґане, – мовив Теоден. – Ти приносиш нам добрі вісті й добре нас провадиш!

– Убийте ґорґунів! Убийте орків! Слова не радувати диких людей, – відповів Ґан. – Розженіть погане повітря і темряву блискучим залізом!

– Ми приїхали сюди з далекої далини саме для того, щоби зробити це, – сказав король, – і докладемо всіх сил, аби звершити задумане. Та чи поталанить нам, покаже тільки завтрашній день.

Ґан-бурі-Ґан сів навпочіпки й торкнувся землі своїм горбкуватим чолом на знак прощання. А потім підвівся, ніби хотів уже йти. Проте раптом виструнчився, мов насторожена лісова тварина, яка зачула дивний запах. Очі його аж засяяли.

– Вітер змінюється! – скрикнув дикун, і раптом і він, і його одноплемінці розчинились у пітьмі, й жоден Вершник Рогану ніколи вже їх не бачив.

Невдовзі далеко на сході знову залунав приглушений барабанний бій. І кожен рогірим у війську серцем відчув, що дикі люди не можуть бути зрадливими, хоча зовнішність їхня й була дивна і неприваблива: тому ніхто вже їх не боявся.

– Далі нам провідники не потрібні, – сказав Ельфгельм, – бо серед наших Вершників є такі, котрі бували в Мундбурзі у дні миру. Навіть я. Коли дістанемося до дороги, вона зверне на південь, і звідти нам доведеться подолати ще чотири з половиною милі до муру, який оточує міські землі. Обабіч дороги майже вздовж цілого шляху ростуть густі трави. На тому проміжку гінці Ґондору зазвичай розвивали найбільшу швидкість. Тож і ми зможемо проїхати там дуже швидко та без зайвого галасу.