Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Король погодився з цією думкою, і капітани розійшлися. Та незабаром Ельфгельм навідався знову.
– Повернулися розвідники, володарю, і вони не знайшли поза Сірим Лісом нічого, крім двох людей: двох мертвих людей і двох мертвих коней.
– Ну? – запитав Еомер. – І що з того?
– А от що, володарю: то були ґондорські гінці, один із котрих – це, напевно, Гірґон, – він і досі стискає в руці Червону Стрілу, та йому відтяли голову. Й ось іще що: судячи зі знаків, вони втікали на захід, коли загинули. Тому, як на мене, коли ці гінці повернулися, вони застали ворогів уже на зовнішньому мурі чи під час його взяття, – це було дві ночі тому, якщо гінці, дотримуючись звичаю, брали з постів свіжих коней. Вони не потрапили до Міста й повернули назад.
– О горе! – скрикнув Теоден. – Отже, Денетор не дізнався про наш приїзд і вже втратив надію нас дочекатися.
– Біда не жде, та краще пізно, ніж ніколи, – зауважив Еомер. – І, можливо, саме зараз ця старовинна приказка є найбільш правдивою за весь той час, відколи люди навчилися розмовляти.
* * *
Була ніч. Двома краями дороги тихо рухалося військо Рогану. Й от дорога, минувши околиці Міндоллуїну, звернула на південь. Удалині й майже прямо перед Вершниками під чорним небом палали червоні заграви, і на їхньому тлі грізно височіли боки велетенської гори. Роганці наближалися до пеленнорського Раммаса, та день іще не настав.
Король їхав серед передового загону, в якому були і його придворні. Еоред Ельфгельма їхав слідом за королівським: аж раптом Мері помітив, що Дернгельм покинув своє місце й почав у темряві потроху просуватись уперед, поки опинився відразу за королівською охороною. Всі зупинилися. Мері почув, як попереду хтось тихо перемовляється. То повернулися дозорці, котрі наважилися доїхати майже до муру. Вони наблизилися до короля.
– Володарю, там лютують пожежі, – сказав один. – Ціле Місто оточене вогнем, а на полях повно ворогів. Але всі вони готуються до наступу. Ми оглянули все довкола і побачили, що на зовнішньому мурі ворогів мало й вони втратили пильність, бо надто заклопотані нищенням.
– Володарю, чи пригадуєш ти, що сказав дикун? – запитав другий. – У дні миру я жив на відкритому Пустирі, звуть мене Відфара, і я також багато можу дізнатися з повітря. Вітер уже змінюється. У ньому чути подих Півдня, запах моря, хоч і дуже примарний. Ранок принесе нам новини. Коли ти проминеш мур, понад запоною диму встане світанок.
– Якщо ти кажеш правду, Відфаро, то бажаю тобі пережити цей день і ще довгі роки благоденствувати! – мовив Теоден і звернувся до своїх придворних, котрі були поблизу.
Він говорив дзвінким голосом, тож багато вершників із першого еореду теж почуло його:
– Ось і настала наша година, Вершники Марки, Еорлові сини! Перед вами вороги та пожежі, а домівки ваші – далеко позаду. Та, хоч і битиметеся ви на чужому полі, слава, яку ви пожнете, належатиме вам довіку. Колись ви присягнули на вірність володареві, землі та дружньому союзу, – тож нині настав час виконувати клятви!
Воїни лиш вдарили списами об щити у відповідь.
– Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, – сказав Теоден, – і піде він посередині, за королівським стягом. Ельфгельме, веди свій загін праворуч, коли ми проминемо мур. А Ґрімбольд поведе свій ліворуч. Нехай решта загонів їде за цими трьома передовими так, як їм буде найзручніше. Бийте там, де збереться ворог. Іншого ми запланувати не можемо, бо не знаємо, що на нас чекає в полі. Уперед, і не бійтеся темряви!
* * *
Передові загони щодуху помчали вперед, але ще було дуже темно, хай би що віщував Відфара. Мері їхав із Дернгельмом, тримаючись за нього лівою рукою, бо правою намагався вивільнити з піхов свого меча. Тепер йому вповні відкрилася гірка правда королевих слів: Що ти робитимеш під час такої битви, Меріадоку? «Тільки одне, – подумав гобіт, – буду тягарем для вершника і плекатиму надію не вилетіти зі сідла, щоби мене не затоптали на смерть ці прудкі коні!»
* * *
До зовнішніх мурів було кілька миль їзди, але Вершники швидко дісталися до них. Аж надто швидко, подумав Мері. Залунали розпачливі крики, почулося брязчання зброї, та це тривало тільки мить. Орків, котрі метушилися біля мурів, було мало, і поява Вершників їх приголомшила, тож вони або загинули, або втекли вглиб Міста. Перед знищеною північною брамою Раммаса король знову спинився. Перший еоред обступив його ззаду та обабіч. Дернгельм тримався близько біля короля, хоч Ельфгельмів загін був трохи праворуч. Ґрімбольдові люди звернули вбік і поїхали до великої пробоїни у стіні, що зяяла ген далі на схід.
Мері визирнув із-за Дернгельмової спини. Віддалік, більш як за п’ятнадцять верст од них, було величезне пожарище, а між ним і Вершниками широким півмісяцем палахкотіли смуги вогню: до найближчої з яких було менш як миля. Нічого іншого на цьому темному полі гобіт не бачив, як не бачив він і жодної надії на світанок і не відчував вітру, зміненого чи незмінного.
І от воїнство Рогану мовчки рушило вглиб ґондорського поля, просуваючись повільно, проте впевнено, мов потік, що, прибуваючи, проривається крізь діри у греблі, яку вважали раніше непробивною. Та дух і воля Чорного Капітана цілком зосередилися на знищенні міста, і до нього не дійшло ще жодних звісток про те, що його задуми порушено.
По якомусь часі король повів своїх людей трохи на схід, аби пройти між вогнями облоги та зовнішніми полями. Ніхто досі не кинув виклику роганцям, і Теоден не давав знаку рушати в наступ. Урешті він знову спинився. Місто було вже близько. У повітрі тхнуло згарищем і витала тінь смерті. Коні непокоїлись. Але король непорушно сидів на своєму Снігогриві й дивився на агонію Мінас-Тіріта: мовби його раптом уразили мука чи жах. Король ніби змалів, пригноблений віком. Мері й сам відчув, що на нього ліг нездоланний тягар страху та сумніву. Його серцебиття сповільнилося. Час наче завмер у нерішучості. Вони спізнились! І тієї миті гобіт був майже переконаний, що ліпше було не приїздити взагалі, ніж отак запізнитися! Напевно, Теоден злякається, схилить свою старечу голову, розвернеться і нишком чкурне до схованки між пагорбів.
* * *
Втім
