Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

* * *

Упродовж того скорботного дня Фарамир лежав на постелі в одному з покоїв Білої Вежі, його мучила страхітлива гарячка, і хтось припустив, що він «помирає», а незабаром оте «помирає» вже переказували з уст в уста люди на стінах і на вулицях. Біля Фарамира сидів його батько, мовчав, спостерігав за сином і геть занедбав захист Міста.

Піпін уперше в житті зіткнувся з таким лихом – навіть у лапах урук-гаїв було не так жахливо. Його обов’язком було стояти і чекати при своєму Володарі, й він стояв і чекав, забутий, при дверях неосвітленого покою, намагаючись опанувати власні страхи. Гобітові здавалося, ніби Денетор старіє в нього на очах, ніби щось зламало його непоступливу волю, і суворий його дух скорився долі. Можливо, до цього спричинилося горе чи каяття? Піпін бачив сльози на обличчі, яке раніше ніколи не знало сліз, і це було витримати важче, ніж гнів.

– Не плачте, пане, – звернувся до Намісника гобіт, затинаючись. – Може, він іще одужає. Ви Ґандальфа про це не запитували?

– Не згадуй при мені чарівників! – відказав Денетор. – Уже загинула навіть примарна надія. Ворог знайшов його, і тепер його влада зростає, він бачить усі наші думки, й усе, що ми робимо, нас самих і знищує… Я марно вирядив свого сина назустріч небезпеці, без удячності, без благословення – й ось він лежить, і отрута розтікається його тілом. Ні, ні, хоч би що сталося далі в цій війні, мій рід обривається, занепадає Дім Намісників. Убогий народець правитиме останніми залишками роду Королів Людей, котрі переховуватимуться серед пагорбів, доки їх виб’ють усіх до ноги.

У ту мить до дверей підійшов чоловік і гукнув Володаря Міста.

– Ні, я не зійду до вас! – відказав той. – Я повинен бути поряд зі сином. Він іще може подати голос перед смертю. А вона вже близько. Нехай вас веде хто завгодно, хоч би й той Сірий Дурень, але і його надія зійшла на пси. Я залишаюся тут.

* * *

Отак Ґандальф став на чолі вирішальної оборони Міста Ґондору. І там, де він з’являвся, серця людей знову підносились, а крилаті тіні зникали зі споминів. Чарівник невтомно їздив од Цитаделі до Брами, з півночі на південь уздовж муру, і його постійно супроводжував Принц Дол-Амрота у блискучому обладунку. Бо він і його лицарі досі трималися як вельможі істинно нуменорської крові. Ґондорці, котрі бачили їх, пошепки говорили:

– Напевно, старовинні легенди не збрехали: той народ і справді ельфійської крові, бо колись давно в тій землі мешкав народ Німродель.

І тоді хтось у тому страхітливому мороці виводив кілька куплетів «Пісні про Німродель» чи іншої пісні з Долини Андуїну – з тих, що їх співали в минулі роки.

Проте, щойно Ґандальф і Принц від’їздили, довкола людей знову змикалася пітьма, серця їхні холонули і звитяга Ґондору вичахала на попіл. І так поволі минув тьмяний день страхів і настала темрява сповненої відчаю ночі. У першому колі Міста лютував ніким не стримуваний вогонь, і гарнізону, що стояв на зовнішньому мурі, у багатьох місцях уже було відрізано шлях до відступу. Та вірних воїнів, котрі залишилися на своїх постах, було мало: більшість утекла за другу браму.

* * *

На протилежному краю поля бою ворог поспіхом споруджував мости через Ріку, доправляючи дедалі більше військових знарядь і солдатів під стіни Міста. І от опівночі нарешті розпочався наступ. Авангард мордорських армій пройшов через вогняні траншеї численними обхідними стежками, прокладеними заздалегідь. Чорні вояки рухалися великими групами, цілими юрмищами і не зважали на втрати, яких їм завдавали лучники з муру. Втім, стрільців і справді було надто мало, щоб істотно зашкодити ворогові: проте відсвіти вогню вихоплювали багато мішеней для стріл тих управних лучників, котрими колись пишався Ґондор. Тоді, збагнувши, що хоробрих Міста ще не впокорено, прихований Капітан повів свою потугу вперед. Й у темряві поволі котилися до мети велетенські обложні вежі, споруджені в Осґіліаті.

* * *

До покою в Білій Вежі знову прибули посланці, й Піпін пустив їх, бо вони мали термінові новини. А Денетор спроквола відвернувся від Фарамирового обличчя і мовчки зиркнув на них.

– Володарю, горить перше коло Міста, – повідомили посланці. – Що ви нам накажете? Ви й досі наш Володар і Намісник. Не всі ґондорці підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін і залишають їх без захисту.

– Навіщо? Навіщо ці дурні втікають? – запитав Денетор. – Краще згоріти раніше, ніж пізніше, бо ми все одно згоримо. Повертайтеся до своїх багать! Що ж до мене?.. Я ще нині зійду на своє поховальне вогнище. На своє поховальне вогнище! Немає могили для Денетора і для Фарамира. Немає могили! Повільний та незнищенний сон смерті – не для нас. Ми горітимемо, неначе поганські королі в ту пору, коли сюди дістався перший корабель зі Заходу. Захід програв. Ідіть собі й горіть!

Посланці розвернулися не відповівши і не вклонившись.

А Денетор підвівся й відпустив розпалену гарячкою Фарамирову руку, яку до того тримав.

– Він горить, уже горить, – сумовито сказав Намісник. – Домівка його духу обсипається.

Потому м’яко підійшов до Піпіна й опустив до нього очі.

– Прощавай! – мовив. – Прощай, Переґріне, сину Паладіна! Короткою була твоя служба, і вона вже добігає кінця. Я звільняю тебе від твоїх обов’язків на той час, який у тебе залишився. Іди ж і помри так, як уважатимеш за належне для себе. І поруч із тим, хто тобі близький, хоча би й із тим другом, чия нерозважливість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг, а тоді йди. Прощавай!

– Я не прощатимуся, мій пане, – сказав Піпін, ставши навколішки.

А тоді в ньому раптом знову прокинувся гобіт, і він підвівся, і подивився просто в очі старому.

– Я піду, бо і справді дуже хочу побачити Ґандальфа. Та він не дурень, і я не думатиму про смерть, доки він не втратить надію на життя. Проте від свого слова та від служби вам я не звільнюся, доки ви живі. І якщо вороги дістануться-таки до Цитаделі, то я сподіваюся бути тут і стояти поруч із вами, щоби довести, що гідний тієї зброї, яку ви мені подарували.

– Чини, як знаєш, пане півмірку, – відповів Денетор. – Моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг!

І він знову повернувся до Фарамира.

* * *

Піпін залишив