Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
На мить очі Денетора знову засяяли: він дивився Ґандальфові в обличчя, й Піпін знову відчув напружену боротьбу між двома старцями. Та цього разу їхні погляди були майже як леза, що мерехтіли, вдаряючись одне об одне. Піпін аж тремтів, боячись якогось моторошного потрясіння. Та Денетор зненацька поступився і знову напустив на себе холодність, байдуже стенувши плечима.
– Якби я мав її! Якби ти мав її! – мовив. – Такі слова й усі ці «якби» тепер марні. Ця річ поринула в Тінь, і тільки час покаже, яка судьба чекає і на неї, й на нас. Ждати вже не довго. І доти нехай усі, хто бореться супроти Ворога, будуть заодно, нехай плекають надію до останнього, а потому нехай їм вистачить мужності померти вільними, – а тоді, повернувшись до Фарамира, запитав: – Якої ти думки про гарнізон в Осґіліаті?
– Там бракує воїнів, – одказав Фарамир. – Як я вже повідомляв, я відіслав туди підкріплення – загін із Ітілієну.
– Гадаю, цього замало, – мовив Денетор. – На Осґіліат упаде перший удар. Там потрібен буде несхитний капітан.
– Там і в інших місцях – усюди, – сказав Фарамир і зітхнув. – Шкода, що з нами немає брата, котрого я так любив! – він підвівся. – Дозвольте мені піти, батьку.
Враз Фарамир похитнувся і сперся на батькове крісло.
– Я бачу, ти втомлений, – сказав Денетор. – Ти їхав швидко і здалеку, попід лихою тінню в повітрі, – так мені доповіли.
– Не говорімо про це! – попрохав Фарамир.
– Як хочеш, – відказав Денетор. – Іди й відпочинь, якщо зможеш. Завтра скрута буде ще суворіша.
* * *
І от усі попрощалися з Володарем Міста і подалися перепочити, доки мали на те змогу. Коли Ґандальф із Піпіном, який ніс невеликий смолоскип, простували до своєї оселі, надворі вже панувала беззоряна темрява. Вони не розмовляли, аж поки опинилися за зачиненими дверима. Тоді нарешті Піпін узяв Ґандальфа за руку.
– Скажи мені, – попрохав гобіт, – чи існує бодай дещиця надії? Для Фродо. Власне для Фродо?
Й Ґандальф, поклавши свою руку на руку Піпіна, відповів:
– Надії завжди було мало. Тільки дурня вона могла би тішити, як нам сказали. Та коли я почув про Кіріт-Унґол…
Враз чарівник замовкнув і підійшов до вікна, мовби його очі могли пронизати темряву на сході.
– Кіріт-Унґол! – бурмотів він. – Цікаво, чому цей шлях? – запитав Ґандальф, знову повернувшись до гобіта. – Навіть зараз, Піпіне, почувши цю назву, серце моє ледь не спинилося. Проте я все-таки вірю, що в новинах, які приніс Фарамир, таки є надія. Щось мені підказує, що Ворог урешті розпочав війну і зробив свій перший хід, іще до того, як Фродо затримали Фарамирові люди. Тож тепер упродовж багатьох днів око Ворога буде звернено куди завгодно, тільки не на власну землю. І ще, Піпіне, я здалеку відчуваю його страх, і його поспіх. Він розпочав усе швидше, ніж планував. Сталося щось таке, що стривожило Ворога.
Ґандальф якусь мить постояв у задумі.
– Можливо, – прошепотів він, – можливо, цьому посприяла навіть твоя нерозважність, мій хлопче. Поміркуймо: якихось п’ять днів тому Ворог дізнався, що ми перемогли Сарумана і забрали Камінь. Але що з того? Ми не змогли би скористатися ним для власного зиску так, аби він про це не знав. Стривай, стривай! Цікаво… Араґорн? Його час наближається. Він сильний і суворий у глибині душі, Піпіне, відважний, несхитний, здатний ухвалювати власні рішення і йти на великий ризик, якщо потрібно. Можливо, це… Може, Араґорн скористався Каменем і викрив себе перед Ворогом, кинувши йому виклик, – саме для того, щоби відвернути його увагу… Ну, цього ми не довідаємося достеменно, доки прибудуть Вершники Рогану, якщо, звісно, вони не приїдуть запізно. Попереду страхітливі дні. Тож ходімо спати, доки ще можна!
– Але… – нерішуче додав Піпін.
– Але що? – запитав Ґандальф. – Сьогодні я дозволяю тільки одне «але».
— Ґолум, – мовив Піпін. – Навіщо, хай їм грець, вони йдуть із Ґолумом, чи то пак за ним? І ще я зрозумів, що Фарамирові не подобається те місце, куди йому слід вирушати. Та й тобі – теж. У чому річ?
– Зараз я не можу тобі відповісти, – відказав чарівник. – Одначе серце моє віщувало, що Фродо та Ґолум зустрінуться, перш ніж усе завершиться. На добро чи на лихо. Тільки про Кіріт-Унґол я сьогодні не говоритиму. Зрадництва, зрадництва боюся я, зрадництва тієї жалюгідної істоти. Але буде так, як має бути. Пам’ятаймо, що зрадник може зрадити також самого себе і зробити добро, якого не передбачав. Таке буває… іноді. На добраніч!
* * *
Наступного дня світанок був уже схожий на брунатний присмерк, і серця людей, котрих трохи окрилило було Фарамирове повернення, знову занурились у відчай. Крилаті Тіні не показувалися, проте високо понад містом раз у раз чути було приглушений крик, і ті, хто чув його, вклякали, прибиті миттєвим жахом як громом, а менш хоробрі відверто лякались і плакали.
І от Фарамир знову поїхав.
– Йому не дають відпочити, – нарікав дехто. – Володар надто напосідає на свого сина, котрий нині мусить виконувати подвійний обов’язок: за себе і за того, хто не повернувся.
А ще люди ненастанно дивилися на північ і запитували:
– Де ж Вершники Рогану?
Щиро кажучи, Фарамир їхав із Міста не з власної волі. Бо ж Володар Мінас-Тіріта був господарем на Раді й того дня не мав бажання розкланюватися перед іншими. Раду скликали рано-вранці. Усі капітани постановили, що з огляду на загрозу з Півдня в них надто мало сил, аби завдати Ворогові самостійного удару, хіба якби раптом приїхали Вершники Рогану. А доти їм належить виставити воїнів на стінах і чекати.
– І все-таки, – озвався Денетор, – ми не повинні так легко здавати зовнішню оборону – Раммас, відбудований такою важкою працею. За перехід через Ріку Ворог має заплатити дорого. Щоби напасти на Місто цілою потугою, він не зможе влаштувати переправу ні на півночі від Кайр-Андросу, бо там усюди болота, ні з півдня з боку Лебенніну, бо там Ріка дуже широка, тому для переправи знадобиться багато човнів. Тож найважчого удару слід сподіватися в Осґіліаті, де Боромир уже колись зупинив був його.
– Тоді було
