Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Нам випали ролі Ніка та Гані в «Хто боїться Вірджинію Вульф?»[92], і ми отримали кращі відгуки, ніж студенти, які грали Джорджа й Марту. Після цього ми вже не просто ходили на каву, ми стали парою. Інколи ми зажималися по темних куточках «Юніона», хоча ці сеанси часто закінчувалися сльозами Вікі та бідканнями про те, що вона погана акторка та що їй ніколи не вдасться досягти сценічного олімпу, як казала її мати. Однієї ночі, після вечірки на честь останнього показу «Смертельної пастки»[93], на першому курсі, у нас був секс. Лише раз. Вона сказала, що їй сподобалося, що все було чудово, але гадаю, що ні. Принаймні, не для неї, бо це трапилося вперше й востаннє.
Улітку 2000 року ми залишилися в кампусі, бо в парку Фрик ставили «Продавця музики»[94]. Визначна подія, оскільки режисером мав бути Менді Патінкін[95]. Ми з Вікі пішли на проби вдвох. Я анітрохи не хвилювався, бо навіть не сподівався отримати роль, але для Вікі це стало найважливішою річчю в світі. Вона говорила (чи то жартома, чи то серйозно), що це буде її перший крок до слави. Ми заходили на прослуховування групами по шестеро людей, і кожен тримав картку з обраною роллю. Поки ми чекали своєї черги перед репетиційним залом, Вікі тремтіла як осичина. Я обійняв її, і вона заспокоїлася, але тільки трошки. Її обличчя настільки зблідло, що макіяж скидався на маску.
Я зайшов до залу та віддав свою картку з надписом «мер Шинн», бо це була манюсінька роль, і хай мене грім поб’є, якщо зрештою мені не дістався персонаж Гарольда Гілла, того чарівливого шахрая. Вікі обрала образ Маріан Пару, бібліотекарки, яка підробляла уроками гри на фортепіано. Головна жіноча роль. Мені здалося, що читала вона непогано — не ідеально, вона могла й краще, але згодиться. А потім діло стало за співом.
То був сольний номер Маріан. Якщо не знаєте, це дуже ніжна, проста пісня під назвою «Добраніч, містере Хтось». Вона співала її для мене «а капела» разів шість, і то було пречудовно. Лагідно, журливо, обнадійливо. Але того дня в репетиційному залі Вікі дала маху. Вона співала так жахливо, що в слухачів мимоволі стискалися кулаки та заплющувалися очі. Вона не могла потрапити в ноти, і їй довелося починати знову, та не один раз, а двічі. Я бачив, що містеру Патінкіну вривався терпець, оскільки йому треба було прослухати ще з півдюжини дівчат. Акомпаніаторка закочувала очі. Мені хотілося розквасити її тупу конячу морду.
Коли Вікі закінчила, то вже тремтіла всім тілом. Містер Патінкін подякував їй, вона — йому, усе так чемно, а потім Вікі вибігла. Я наздогнав її на виході з корпусу й сказав, що вона була чудова. Вона посміхнулася, подякувала й відповіла, що це не так і ми обоє про це знаємо. Я зауважив, що коли містер Патінкін насправді такий неймовірний, як кажуть люди, то він зможе розгледіти в ній талановиту актрису попри її нервозність. Вікі обійняла мене й сказала, що я її найкращій друг. Окрім того, вона додала, що будуть інші вистави. Наступного разу перед пробами Вікі прийме валіум. Просто вона боялася, що від ліків може змінитися голос, бо чула, що деякі пігулки мають такий побічний ефект. Потім вона засміялася й запитала: «Але чи може бути гірше, ніж сьогодні?» Я сказав, що куплю їй морозива в «Нордіз», а вона відповіла, що це гарна ідея, і ми пішли.
Ми крокували по тротуару й трималися за руки, і я пригадав усі ті випадки, коли дорогою до середньої школи Мері Дей тримав за руку Марлі Джейкобс. Не скажу, що ті думки накликали його появу, але й заперечувати не стану. Не знаю. Знаю тільки, що інколи я цілу ніч лежу на ліжку в своїй камері та думаю про це.
Мабуть, Вікі трохи покращало, бо вона завела розмову про те, який добрий із мене вийде професор Гілл. Аж раптом з протилежного боку вулиці до нас хтось заволав. Тільки то був не крик людини, а ревіння віслюка.
— ДЖОРДЖ І ВІКІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!
НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!
Це був він. Той поганий хлопчик. Ті самі шорти, той самий светр, те саме оранжеве волосся, яке стирчало з-під шапочки з пластиковим пропелером. Минуло більше десяти років, а він ані на день не постарів. Мене наче закинули назад у часі, тільки зараз замість Марлі Джейкобс була Вікі Абінгтон і ми йшли по Рейнолдс-стрит у Піттсбурзі, а не по Скул-стрит у Талботі, штат Алабама.
— Якого дідька? — промовила Вікі. — Джордже, ти знаєш цього хлопчика?
Ну, і що я мав на це відповісти? Я нічого не сказав. Я був такий приголомшений, що навіть рота не міг розтулити.
Він закричав:
— Лайняна з тебе акторка, а співачка — ще гірша! ВОРОНИ краще співають! Ти БРИДКА-А-А! БРИДКА-А ВІКІ-І-І, ось ти хто!
Вона затулила рота руками, і я пам’ятаю, якими великими стали її очі, як вони знову почали наповнюватися сльозами.
— Відсмокчи йому пуцьку, а чом би й ні? Тільки таким чином бридка нездарна пизда може отримати роль!
Я рушив до нього. Відчуття реальності зникло, я немов перебував уві сні. Вечоріло, і рух автомобілів на Рейнолдс-стрит пожвавився, але я про це не подумав. А Вікі подумала. Вона схопила мене за руку й відтягнула назад на тротуар. Гадаю, вона врятувала мені життя, бо за пару секунд на тому самому місці опинився великий автобус, і водій голосно сигналив нам своїм гудком.
— Не треба. Ким би він не був, він того не вартий, — мовила Вікі.
Одразу за автобусом мчала вантажівка, і, щойно вони промайнули повз нас, ми побачили, як той хлопчик біжить протилежним боком вулиці й трусить своїм здоровенним задом. Він дістався кінця кварталу та завернув за ріг, але перед цим спустив шорти, нахилився й показав нам голу дупу.
