Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Мабуть, я би міг штовхнути Марлі та врятувати їй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобіль. Не знаю, бо ми обоє заклякли. Я просто стояв на місці. Навіть не поворухнувся, коли її вдарила машина. Навіть не сіпнувся. Просто не зводив очей з Марлі, поки вона летіла, а потім насправді вдарилася своєю бідолашною головою. Невдовзі я почув крик. Це була місіс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потім підвелася з побитих колін і побігла туди, де лежала дівчинка. Марлі приземлилася посеред вулиці, і з голови в неї бігла кров. І я теж побіг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасові кущі. Там нікого не було.

3

Галлас замовк і заховав обличчя в долоні. Зрештою, він опустив руки.

— З тобою все гаразд, Джордже? — спитав Бредлі.

— Пити хочеться. Я не звик так багато говорити. У камері смертників нечасто виникає бажання поспілкуватися.

Джордж махнув Макґреґору. Той вийняв навушники та підвівся зі стільця.

— Ви закінчили, Джордже?

Галлас похитав головою:

— Ні, ще довго.

— Мій клієнт хоче пити, містере Макґреґор. Можна принести йому води? — попросив Бредлі.

Макґреґор пішов до переговорного пристрою біля дверей, що вели в пункт моніторингу, та кинув пару фраз. Бредлі скористався паузою та поцікавився в Галласа, скільки було учнів у середній школі Мері Дей. Джордж стенув плечима:

— Маленьке місто, маленька школа. Мабуть, не більше ста п’ятдесяти дітей, з першого по шостий класи.

Двері до пункту моніторингу відчинилися. У прорізі з’явилася рука з паперовою склянкою. Макґреґор прийняв її та приніс Галласу. Той жадібно випив і подякував.

— На здоров’я, — відповів Макґреґор. Він повернувся до свого стільця, вставив навушники та знову забувся музикою, що б він там не слухав.

— То, кажеш, цей хлопчик — поганий хлопчик — був рудий, немов морквина? Справжня морквяна маківка?

— Яскрава, наче неоновий вогник.

— Тобто, якби він ходив до твоєї школи, ти б його помітив.

— Так.

— Але ти не помітив, і його там не було.

— Ні. У школі я його ніколи не бачив — ні до, ні після того випадку.

— То як у нього опинилася скринька для ланчів Марлі Джейкобс?

— Я не знаю. Але є складніше питання.

— Яке, Джордже?

— Куди він подівся, якщо стояв просто за каркасовим кущем? По обидва боки був лише моріжок. А він зник, та й по всьому.

— Джордже?

— Так?

— А ти певен, що там насправді був якийсь хлопчик?

— Не забувайте про скриньку для ланчів, містере Бредлі. Вона лежала посеред дороги.

«І не сумніваюся», — подумав Бредлі, постукуючи «Юніболом» по жовтому блокноту. Де ж іще вона мала лежати, якщо Марлі, наприклад, несла скриньку з собою від самої школи?

Або (яка огидна думка, але огидні думки — типова реакція, коли тобі доводиться вислуховувати побрехеньки убивці маленького хлопчика) її скринька для ланчів була в тебе, Джордже. Може, ти її сам відібрав у Марлі та кинув на дорогу, аби подражнити дівчинку.

Бредлі відірвав очі від блокнота й із виразу обличчя свого клієнта зрозумів, що Джордж прочитав його думки, наче вони передавалися телетайпом у нього на лобі.

— То ви хочете почути решту? Чи вже все для себе з’ясували?

— Ну що ти, — відповів Бредлі, — продовжуй, прошу.

Галлас допив воду й повернувся до своєї історії.

4

Той поганий хлопчик із морквяною маківкою та шапочкою з пропелером снився мені впродовж п’яти років, але, зрештою, сни припинилися. Зрештою, я спромігся повірити в те, у що зараз вірите ви, містере Бредлі: що це був нещасний випадок, що в місіс Пекгем дійсно заїло педаль газу, а таке трапляється, і якщо якийсь хлопчик насправді дражнив Марлі… ну, діти ж інколи дражняться, чи не так?

Мій тато завершив проект із компанією «Щаслива доля», і ми переїхали на схід Кентуккі, де він займався приблизно тим самим, що й в Алабамі, тільки в більших масштабах. У тій місцевості чимало шахт, самі знаєте. Ми досить довго жили в містечку Айронвіль, я навіть устиг закінчити школу. У випускному класі я заради жарту вступив у драмгурток. Люди, мабуть, зареготалися б, якби дізналися. Такий собі маленький миршавий чоловічок, який усе життя заповнював податкові декларації для невеликих фірм чи вдів, аж раптом грає в п’єсах на кшталт «Виходу немає»[87]? Він радше нагадує Волтера Мітті[88]! Але я грав, і в мене непогано виходило. Усі так казали. Я навіть замислювався про сценічну кар’єру. Я розумів, що навряд чи отримуватиму головні ролі, але хтось же має бути президентським радником з економічних питань, або найближчим помічником злодія, або механіком, якого вбивають протягом перших десяти хвилин фільму. Я знав, що справлюся з цими ролями і що мене будуть на них наймати. Я сказав татові, що в коледжі хочу вступити на театральний факультет. Він відповів, гаразд, чудово, вперед, тільки подумай про запасний варіант, якщо нічого не вийде. Тож я подався в Пітт[89], де прослухав основний курс з акторського мистецтва та додатковий — з бізнес-адміністрування.

Перша п’єса, у якій я взяв участь, називалася «Ніч помилок, або Приниження паче гордості»[90], і саме тоді я зустрів Вікі Абінгтон. Я грав Тоні Лумпкіна, а вона — Констанцію Невіль. Вона була гарною дівчиною з копицею світлого кучерявого волосся, такого тонкого, що обрамляло її голову, мов хмаринка. Я вважав, що вона надто гарна для мене, але врешті наважився запросити її на каву. Так усе й почалося. Ми годинами сиділи в корпусі «Пітт Юніон», де в невеличкому ресторані «Нордіз» подавали гамбургери. Вікі викладала мені всі свої негаразди, які здебільшого стосувалися її тиранічної матері, та ділилася мріями про акторську кар’єру, особливо в серйозних театрах Нью-Йорка. Двадцять п’ять років тому вони ще існували.

Я знав, що в Норденберзькому медичному центрі їй прописали якісь пігулки — чи то заспокійливі, чи то проти депресії, а може, і те й друге. Але,