Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
Ми мешкали в затишному передмісті, в будинку, що його надала компанія «Щаслива доля». Мамі Ноні там подобалося, бо тато переробив для неї гараж на двокімнатну квартиру. Мабуть, щоби люди зайвих пліток не пускали. Я допомагав йому з ремонтом по вихідних, подавав дошки й таке інше. Ми тоді гарно проводили час. Я цілих два роки ходив у ту саму школу — достатньо довго, аби завести друзів і трохи обжитися.
Я потоваришував із сусідською дівчинкою. Якби це було телешоу чи історія в журналі, то ми би неодмінно поцілувалися десь на городі у куточку, закохалися одне в одного, пішли би разом на випускний, а потім — у старші класи. Але не така доля судилася мені та Марлі Джейкобс.
Тато ніколи не обіцяв, що ми залишимося в Талботі. Він казав, що немає нічого гіршого, ніж подавати дитині марні надії. Я, напевне, закінчу п’ятий клас у середній школі Мері Дей, либонь, навіть шостий, але зрештою термін контракту зі «Щасливою долею» спливе, і ми поїдемо далі. Може, назад до Техасу чи Нью-Мексико або на північ — до Західної Вірджинії чи Кентуккі. Я сприймав це як належне, і Мама Ноні також. Головою в нашій родині був тато, і він був добрим головою, він нас любив. Як на мене, кращого й годі бажати.
Ще одна проблема полягала в самій Марлі. Вона… ну, зараз би сказали, що вона «розумово відстала», але тоді наші сусіди просто говорили, що вона «головою вдарилася». Розумію, містере Бредлі, звучить грубо, але, з огляду на ті події, вираз дуже влучний. Навіть алегоричний. Тому весь світ для неї був тьмяним, наче не в фокусі. Інколи… а скоріше в більшості випадків, так легше жити. Знову ж таки, це моє особисте переконання.
Коли я познайомився з Марлі, ми вчилися в третьому класі, але їй було вже одинадцять. Наступного року нас обох перевели до четвертого, хоча у випадку з Джейкобс її просто посунули далі по освітній драбині. Ось як тоді було заведено в Талботі. Марлі в жодному разі не вважалася міською юродивою. Вона трохи вміла читати, розв’язувати прості задачки на додавання, але віднімання було поза межами її можливостей. Я намагався пояснити всіма доступними способами, але вона так і не второпала.
Ми ніколи не цілувалися на городі в куточку, ми взагалі ніколи не цілувалися, але завжди трималися за руки, коли йшли до школи та поверталися додому після уроків. Мабуть, ми мали до біса кумедний вигляд, бо я був пуцьвірінком, а вона — на чотири дюйми вища за мене, здорова дівка, у якої вже почали намічатися груди. Саме вона хотіла триматися за руки, а не я. Але я був не проти. Мені також було байдуже, що вона головою вдарилася. Певно, з часом байдужість зникла би, але мені було лише дев’ять, коли Марлі померла, а в цьому віці діти дивляться на світ неупереджено. Блаженний стан, я так вважаю. Якби ми всі головами вдарилися, то були би не в змозі воювати, чи не так? Чорта лисого змогли б.
Якби ми жили на півмилі далі від міста, то нам би довелося їздити на автобусі. Але наші будинки були недалеко від Мері Дей, усього за шість чи вісім кварталів, тому ми з Марлі ходили пішки. Мама Ноні вручала мені торбинку з ланчем, пригладжувала мого чуба та наказувала: «Ходи, Джорджі, та поводься добре» й проводжала мене за двері. Марлі завжди чекала на своєму ґанку, вдягнена в якесь платтячко чи сарафан, а на голові були два хвостики, перев’язані стрічками. У руках вона тримала скриньку для ланчу. Я і досі бачу цю скриню, немов наяву. На ній був зображений Стів Остін, Чоловік за шість мільйонів доларів[82]. Біля Марлі стояла її мама, і вона казала: «Здоров був, Джорджі», а я відповідав: «Здоровенькі були, місіс Джейкобс», і тоді вона наказувала: «Ходіть, дітки, та поводьте себе добре», і Марлі відповідала: «Гаразд, мамо», а потім брала мене за руку, і ми виходили на тротуар. Перші пару кварталів ми проходили вдвох, а потім попадали в потік дітлахів із Рудольфових акрів. Там жило багато родин військовослужбовців, бо квартири були дешеві, а фортеця Ґ’юї розташовувалась лише за п’ять миль на північ трасою № 78.
Ми напевне мали кумедний вигляд — кузька з торбинкою йде за ручку з жердиною, яка підбиває подряпаним коліном скриньку зі Стівом Остіном. Але я не пригадую, щоби з нас хтось кепкував. Мабуть, таке час від часу траплялося, бо діти є діти, але їх дражнилки були не злими, тому я не звертав уваги. У більшості випадків, коли на тротуар висипали хлопці, то вони кричали щось на кшталт: «Здоров був, Джорджі, ми збираємося на бейсбол після школи», а дівчата казали: «Здоровенька була, Марлі, які в тебе гарні стрічки в косах». Не пригадую, щоби до нас погано ставилися. Принаймні, до того випадку з поганим хлопчиком.
Одного дня уроки закінчилися, а Марлі все не виходила й не виходила зі школи. Певно, це було невдовзі після мого дев’ятого дня народження, бо я мав із собою «Боло-баунсер»[83]. Мені його подарувала Мама Ноні, але забавка довго не протрималася. Я бив надто завзято, і резинка лопнула, але того дня іграшка була при мені, і я накрутив немало подач обома боками ракетки, поки чекав Марлі. Ніхто не казав мені, що я мушу чекати, просто я так вирішив.
Зрештою, вона вийшла, заливаючись сльозами. Її обличчя геть почервоніло, а з носа звисали шмарклі. Я спитав, що сталося, а вона відповіла, що не може знайти свою скриньку. Вона сказала, що, як завжди, з’їла ланч і залишила її в роздягальні на поличці, біля рожевої «Барбі»-скриньки Кеті Морс — як завжди, але коли пролунав останній дзвінок, то вона зникла. Хтось її покрав, сказала Марлі.
Я відповів, що ні, що скриньку просто переставили на інше місце і завтра вона знайдеться, тож годі нити та стій спокійно. У тебе соплі течуть.
Мама Ноні завжди дбала про те, щоб я не виходив із дому без носовичка, хоч я утирав носа рукавом, як усі інші