Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Тобто так було до сьогодні.

«Він заговорить», — сказав йому Макґреґор після десятихвилинної консультації, яка відбулася місяць тому. Тоді всі репліки Галласа складалися в основному з «ні», «ні» та «ні».

«Коли кінець буде близько, він охоче з вами говоритиме. Вони лякаються, розумієте? Забувають про те, як хотіли зайти в кімнату для ін’єкцій із розправленими плечима та гордо піднятою головою. Вони починають розуміти, що це не кіно, що вони насправді помруть, тож починають шукати усіх можливих приводів подати апеляцію».

Проте Галлас не виглядав наляканим. Він виглядав так само, як завжди: маленький чоловічок із поганою поставою, хворобливим обличчям, лисіючою головою та очима, які здавалися намальованими. Він скидався на бухгалтера (ким він і працював у минулому житті), який втратив будь-який інтерес до цифр, що колись відігравали для нього таку важливу роль.

— Насолоджуйтеся спілкуванням, хлопці, — сказав Макґреґор та пішов до стільця в кутку. Він сів, увімкнув свій айпод, заткнув вуха навушниками та врубив музику. Але тюремник не спускав із них очей. Отвори для переговорів були надто вузькими, щоби протиснути олівець, але передавання голки не слід було виключати.

— Чим я можу тобі допомогти, Джордже?

Галлас відповів не одразу. Він роздивлявся свої руки, такі маленькі та слабкі на вигляд — геть не схожі на руки вбивці, сказали би ви. Джордж підвів погляд.

— Ви хороша людина, містере Бредлі.

Бредлі розгубився й не знав, що відповісти.

Галлас кивнув, ніби адвокат намагався йому заперечити.

— Так. Хороша. Ви не кинули справу, навіть коли я дав чітко зрозуміти, що хочу, аби ви зупинилися та пустили все на самоплив. Небагато адвокатів за призначенням вчинили б так само, як ви. Вони б сказали «ага, та байдуже» й пішли би до наступного невдахи, якого визначить суддя. Ви вчинили не так. Ви розказали мені, яких заходів збираєтеся вжити, і коли я попросив вас облишити це, то все одно зробили по-своєму. Якби не ви, я б уже рік лежав у могилі.

— Ми не завжди отримуємо те, чого хочемо, Джордже.

Галлас злегка посміхнувся.

— Кому вже знати, як не мені. Хоча тепер я розумію, що не все так погано. В основному через Курячий загін. Мені подобається там гуляти. Подобається відчувати на обличчі подих вітру, бодай і холодного. Я люблю запах трави у преріях, люблю дивитися на повний місяць, який буває видно вдень. Чи на оленів. Вони інколи стрибають там, на гірському гребені, ганяються одне за одним. Буває, я сміюся вголос.

— Життя може бути хорошим. За нього варто боротися.

— За чиєсь життя — так, звісно. Не за моє. Але я все одно дякую, що ви за нього боролися. Я ціную вашу відданість. Тому розповім вам дещо, чого не став говорити в суді. Розповім, чому не став подавати жодних апеляцій… хоча не зміг заборонити вам зробити це за мене.

— Апеляції, що подаються без участі скаржника, не сильно впливають на рішення суду в цьому штаті. Та й у Верховному Суді також.

— А ще ви були дуже ласкаві, що навідували мене, тож дякую вам і за це. Небагато людей виявлять стільки доброти до засудженого, який убив дитину, але ви вчинили саме так.

І знову Бредлі забракло слів. За останні десять хвилин Галлас наговорив більше, ніж за всі їхні зустрічі протягом довгих тридцяти чотирьох місяців.

— Я не можу вам заплатити, але можу розповісти, чому я вбив того хлопчика. Ви мені не повірите, але я все одно розкажу. Якщо ви не проти послухати.

Галлас зиркнув крізь отвори в подряпаному склі та всміхнувся.

— А ви не проти, так? Бо вас непокоять певні речі. Обвинуваченню й діла не було, але ви дещо помітили.

— Ну… так, виникли деякі питання.

— Але я його вбив. У мене був револьвер сорок п’ятого калібру, і я випустив у того хлопчика всі набої. Свідків також вистачає, і ви самі розумієте, що подання апеляцій просто відстрочило би неминучу смерть на три, чотири, може, шість років, навіть якби я брав активну участь у процесі. Ваші питання бліднуть на тлі невблаганного факту — зумисного вбивства. Чи не так?

— Можна оскаржити рішення суду через обмежені розумові можливості, — сказав Бредлі, нахиляючись до скла. — Іще є шанс. Іще не пізно, навіть зараз. Не зовсім пізно.

— Апеляції на підставі божевілля рідко допомагають після оголошення вироку, містере Бредлі.

«Ніяк не хоче переходити на «ти», — подумав Бредлі. — А стільки часу минуло. Він до самої смерті називатиме мене містером Бредлі».

— «Рідко» не означає «ніколи», Джордже.

— Ні, але я не божевільний і ніколи ним не був. Мій розум здоровий як ніколи. Ви точно хочете почути зізнання, яке я не виголосив на засіданні? Якщо ні — нічого страшного, але це все, що я можу вам дати.

— Звісно, я хочу послухати, — мовив Бредлі. Він узяв ручку, але так і не записав жодного слова. Він просто слухав, немов зачарований, поки Джордж Галлас розповідав свою історію, говорячи з м’яким акцентом вихідця із Середнього Заходу.

2

Моя мати, яка все своє коротке життя мала чудове здоров’я, померла від тромбоемболії легеневої артерії за шість годин після мого народження. Це сталося 1969 року. Мабуть, якась вроджена вада, бо їй було лише двадцять два. Тато був на вісім років старший. Хороший чоловік і хороший батько. Він працював гірничим інженером, і, поки мені не виповнилося вісім років, ми мешкали в основному на Південному Заході.

З нами подорожувала домогосподарка на ім’я Нона Маккарті. Я звав її Мамою Ноні. Вона була чорношкірою. Гадаю, він із нею спав, але, коли я вранці прослизав до неї в ліжко (а таке частенько траплялося), вона завжди була сама. Так чи інакше, мені було байдуже. Я тоді не знав, що чорні чимось відрізняються від білих. Вона добре до мене ставилася, готувала ланчі та читала казки на ніч, коли тато затримувався на роботі, а більшого й не треба було. Мабуть, я усвідомлював, що в нас трохи незвичний сімейний розклад, але почувався щасливим.

1977 року ми переїхали на схід до Талбота, штат Алабама, що неподалік Бірмінгема