Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

Вранці ми зіткнулися з Демом у їдальні. Він як ні в чому не бувало посміхнувся мені і спитав:

— Вже заспокоїлася?

Я насупилась і відвернулася, вдавши, що вся зосереджена на виборі сніданку. Невже Дем не збирається вибачатися за свою поведінку?

— Мабуть, ні, — я не бачила його обличчя, але в голосі Дема відчувалася посмішка. — Коли заспокоїшся — приходь у бібліотеку.

Продовжуючи демонстративно ображатись, я взяла омлет із підсмаженим хлібом та кавою, і тільки дорогою до столика озирнулася, шукаючи Дема очима. Але від нього й сліда не лишилося.

— Він уже втік, — прошепотіла мені Торона, коли я сіла снідати.

— Він вибачився? — спитала Ніда.

— Ні, — я мляво приступила до сніданку. Їсти особливо не хотілося через поганий настрій, але я відчувала слабкість, а отже, треба було з'їсти хоч трохи. — Запропонував зайти до бібліотеки, коли я заспокоюся.

— Не ходи. Хай бігає за тобою.

— Нідо, хай Кетта сама вирішує, — заперечила Орфлея. — Якщо постійно чекати від хлопців першого кроку, то можна померти на самоті.

— Як на мене, краще самотність, ніж козел замість хлопця, — пирхнула Ніда.

— Дем — не козел! — мене зачепила грубість Ніди, очі запекло від сліз. Я більше не могла терпіти її негатив у бік Дема та висловила все, що думаю. — Ти вже дістала його ображати! Займайся своїм особистим життям. Удаєш із себе найрозумнішу в любовних справах, а в самої вічно з ними проблеми. У мене ж проблем немає. У мене звичайна сварка, а ти її роздмухала до розмірів катастрофи і замість того, щоб підтримати як хороша подруга, робиш усе, щоб ми розлучилися. Тільки ми не розлучимося! Не дочекаєшся!

Випивши в один ковток всю чашку кави, на щастя, вона була вже не гаряча, я встала з-за столу і вибігла з їдальні.

— Ну й біжи до нього, принижуйся! — крикнула мені вслід розлючена Ніда. — Дурепа!

Взагалі я збиралася піти в нашу кімнату, щоб вмитися і побути кілька хвилин на самоті перед заняттями, але окрик Ніди мене розлютив і на зло їй я побігла в бібліотеку.

— Швидко ж ти заспокоїлася, — Дем сидів на дивані і їв свій сніданок. Він зустрів мене з посмішкою, але помітивши мій стан, одразу перестав посміхатися. — А ні, не заспокоїлася. Що трапилось?

— Посварилася з Нідою, — випалила я і сіла поряд з ним на дивані.

Дем відставив свій сніданок і обійняв мене за плечі. Спочатку я чинила опір, а потім здалася і, важко зітхнувши, пригорнулася до його грудей і розплакалася. Дем обережно гладив мою голову і плечі, шепотів усілякі ніжності, і я поступово заспокоїлася в його затишних і теплих обіймах. Коли я підвела голову, він витер сльози з мого обличчя та поцілував у губи. Життя знову набуло барв і я слабо посміхнулася.

— Ось так набагато краще, — Дем поцілував мене ще раз і тільки тоді випустив з обіймів.

— Ти вмієш заспокоювати.

— Може, хочеш поїсти? — Дем дбайливо присунув до мене свою тацю зі сніданком. У нього теж був омлет і декілька шматочків підсмаженого хліба, але до нього він також узяв салат з овочів і шматок яблучного пирога. — Ти надто швидко прибігла, навряд чи встигла поїсти.

— Кілька шматочків омлету я з'їла. І каву випила.

— Давай поїж. Хоч трохи.

Я з'їла майже половину сніданку Дема і тільки тоді схаменулась: у мене ж заняття! Але так не хотілося нікуди йти…

— Можна я прогуляю в тебе першу пару? — я подивилася на Дема з благанням. — Все одно я вже запізнилася на десять хвилин.

— А що в тебе зараз?

— Історія магії. Викладач до біса нудний. Я краще підручник тут почитаю і посиджу з тобою поряд.

— Залишайся. Все одно сюди під час занять мало хто заходить.

Дем взявся за залишки сніданку, а я дістала підручник із сумки і, притулившись до коханого, поринула в читання. Година пролетіла непомітно, а коли я спустилася вниз, то з подивом виявила натовп біля їдальні. Студенти, переважно мої одногрупники, шуміли, оточивши когось щільним кільцем. Насилу пробравшись у центр натовпу, я виявила Айну Толені, з якою нещодавно писала разом реферат у бібліотеці. Вона плакала навзрид. Кілька людей намагалися її підбадьорювати, але були й ті, хто її обзивав, а дехто навіть штовхав. Я не встигла ні в чому розібратися, тільки схопила Айну під руку, як над нашими головами пролунав гучний окрик.

— Що тут відбувається?! Розійтися!

Злякані раптовою появою архімагеси Тіррени студенти розступилися і пропустили її до Айни. Тільки я залишилася стояти поряд із нею. 

— Я… я… моя… — спробувала крізь сльози пояснити Айна, але в неї нічого не вийшло. Вона тільки дужче розплакалася.

— Ідемо до мого кабінету, — спокійно і незвично тихо сказала архімагеса і, взявши Айну за руку, потягла її до сходів на другий поверх, де й був її кабінет.

Я пішла за ними. Я хотіла підтримати Айну, мені вона подобалася, а ще цікаво було дізнатися, що в неї трапилося. Та не прожене ж мене архімагеса насправді?

— Кетто Віралані? А ти що тут забула? — архімагеса Тіррена помітила мене, коли я прошмигнула слідом за ними до кабінету.

— Я подруга Айни. Хочу допомогти.

Айна посміхнулася, почувши, що я назвала її подругою. Насправді ми не були такими вже друзями, але останнім часом досить добре спілкувалися переважно в перервах між заняттями. Можна сказати, що між нами тільки-но почала зароджуватися дружба.

— Якщо хочеш допомогти, тоді завари заспокійливий чай. Усі трави знайдеш у шафках на кухні. Вона за тими дверима, ліворуч, — архімагеса Тіррена махнула на двері за своїм столом.

Я ніколи раніше не була за тими дверима. Завжди було цікаво, що там. Я вважала, що ванна кімната, а коли зайшла, то виявила, що крім ванної справа, зліва розташовувалась кухня, поєднана з лабораторією. У першій із настінних шафок я знайшла баночки з травами з акуратними підписами. Вибравши відповідні для заспокійливого чаю, я швиденько заварила їх і повернулася до кабінету. Айна перестала плакати і витирала обличчя хусткою.