Академія Мірравель. Проти вітру - Анна Потій

— Це безвідповідально, — заперечила я.

— Завжди можна захистити дитину. Завжди знайдеться спосіб, якщо є бажання. У тебе воно є?

— Зараз немає, — чесно зізналася я.

— Я і не пропоную тобі зараз. Зрозуміло, що я не пропоную тобі до закінчення навчання в принципі. Я просто хочу знати, як ти ставишся до дітей. Чи хочеш ти їх взагалі — хай навіть через 10 чи 15 років — чи не хочеш зовсім?

— Я раніше про це не думала, але гадаю, я не проти дітей. Тільки не раніше, ніж через 5 років і за відсутності загрози темних.

— Але ж вони можуть з'явитися після народження дитини! Адже ніхто не знає, коли вони нападуть.

— Мені хочеться безпеки для дітей. Я пам'ятаю, як була налякана за часів першої появи темних магів. Мені тоді було 9. Я не хочу, щоб мої діти також боялися.

— Напевно, я надто поспішив з цією розмовою, — Дем притягнув мене до себе ближче і ніжно поцілував у скроню. — Повернемося до нього років через 5. Давай спати.

От тільки мені тепер не спалося. Мов бджоли думки роїлися в мене в голові, жалили, не давали спокою.

— Ти з кожною своєю дівчиною про дітей розмовляв?

— Ні. Тільки з тобою.

— Чому?

— Бо тільки з тобою хочу прожити до кінця життя.

Дем знову мене поцілував, вмостився зручніше і незабаром заснув. Я ж півночі не могла заснути, мене мучили думки про дітей, наше з Демом спільне майбутнє і темних магів. Я була не готова до цього. Я хотіла бути з Демом, але доросле життя мене лякало. Так хочеться ще трохи побути безтурботною дитиною, ні про що не думати, не переживати, але час невблаганно біг уперед, тягнучи мене за собою. Мені не залишалося нічого іншого, як бігти з ним в одному ритмі, інакше він мене розчавить. А я не могла цього допустити. Здаватися — не про мене.