Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

А тоді з-за спини долинув нерозбірливий одноманітний шепіт, від якого кров здійнялася гарячим фонтаном, а впевненість у тому, що ліфт знаходиться на п’ятому поверсі багатоповерхівки на Квітки-Основ’яненка, зменшилася та деформувалася, ніби зіжмаканий у кульку аркуш паперу. Від страху хлопець замружився, сховав голову між пліч і прикусив губу. Холодний сморід липкими щупальцями прослизав у легені. Хлопчак ледве стримувався, щоб не обмочитися.

Підлога ліфта гойднулася, і Марк збагнув, що до кабіни хтось уступив. Хлопець судомно, по-риб’ячому заковтнув повітря та заледве не верескнув «ма-а-а!», проте вчасно схаменувся.

(що б не трапилося: не озирайся і мовчи)

Мовчати! Якщо це хтось із сусідів, його покличуть. На очі наверталися сльози. Хлопчак стиснув коліна й напружив м’язи внизу живота. Це не допомагало: сечовий міхур пропікало вогнем. Марк тремтів, відчуваючи, як за спиною щось ворушиться. Він стискав у кулаці Сонину записку й гарячково пригадував, що вона казала.

Свідомість ніби розкололася.

(на п’ятому на тебе чекатиме істота)

Яка істота?

«Тільки б не обісцятися!»

Хто це може бути? Що там, за спиною?

«Або якщо вже обісцятися, то так, щоб трошки, ну, щоб непомітно…»

А раптом… Хлопець стрепенувся. Що як це Соня? На кілька секунд тіло затопило млосне відчуття полегшення. Як він одразу не здогадався? Це розіграш, для цього все й було влаштовано! Мозок, учепившись за більш-менш раціональне припущення, взявся похапцем вибудовувати логічний ланцюжок на пояснення всього, що відбувалося: Соня стежила за ним, вижидала, доки він піде перевіряти її придуркувату історію, а тоді побігла на п’ятий поверх і зараз стоїть за його спиною. Глузує, хоче налякати його, а потім зняти на відео, як він дзюрить у штани! Після такого про нього заговорять не лише у 15-й школі, але й в усьому Рівному. На мить дивне відчуття — суміш огиди, гіркоти й полегкості — заблокувало страх. Марк майже прошепотів: «Це ти?» Розтулив рота, слова піднялися горлянкою, проте з-поміж губ випорснуло лише притлумлене схлипування. Цього разу хлопця зупинив не страх, а легке постукування за спиною: двері ліфта рушили з місця й зачинилися.

«Що за… — Марк навіть не відразу зрозумів, що сталося, а потім запанікував: — БЛЯ-А-А-А! Цього не може бути, не може бути, не може, не може неможенеможеее…»

(вони зачиняться, повір)

(двері зачиняться, і ліфт стоятиме на місці)

Кабіна стояла на місці, світло не згасало. Тільки шепіт змістився ліворуч.

Неначе грабіжник, який, увірвавшись до будинку, квапливо нишпорить із ліхтариком у темних кімнатах, Марк длубався в закапелках пам’яті, вишукуючи, вириваючи зі спогадів Сонину розповідь. Ліворуч?.. Праворуч?.. Через ліве плече?.. Як же вона говорила?

(постійно спиною)

Марк пригадав: він має триматися спиною до того, що вступило до кабіни хвилину тому. Дивлячись строго перед собою, спустивши руки до промежини, хлопець почав повертатися через праве плече. Шепіт зсувався ліворуч. Соня нічого не говорила про торкатися, та Марк про всяк випадок притиснувся до стінки, щоб навіть випадково не зачепити істоту за спиною.

За чверть хвилини хлопець зупинився обличчям до зачинених дверей ліфта. Шепіт стишився до майже нечутного жебоніння, проте нікуди не зник. Хтось стояв позаду нього в кабіні. Марк подумав, що віддав би своє ліве яйце за те, щоби двері ліфта відчинилися й він міг утекти. Він навіть заплющив очі й уявив, як вискакує з триклятої кабіни та мчить геть, не розбираючи дороги.

Хрін там, вони не відчиняться. Що далі?

(ти маєш натиснути одиницю)

Марк розплющив очі. У ньому наростало бажання вдарити по кнопці з вісімкою, вискочити на восьмому, прогалопувати через коридор до своєї квартири, з розгону гепнутися на ліжко й насунути ковдру аж на голову. Та він не став експериментувати. Не повертаючи голови, лише скосивши погляд, витягнув праву руку й натиснув кнопку із цифрою 1.

Кабіна смикнулася та рушила нагору.

«НАГОРУ! — спалахнуло в голові. Це доконало Марка. Так наче всього, що тільки-но трапилося, було недостатньо. Серце гнало кров так швидко, що та не встигала насичуватися киснем. Унизу живота все палало. — Усратись! Усратись! Усратися мені, ліфт їде нагору!» — праворуч, на маленькому табло понад кнопками, змінювалися цифри: 5… 6… 7…

Холоду Марк більше не відчував (значною мірою через викид адреналіну), зате чув, як істота позаду нього дихає: надсадно, аритмічно, з хрипким присвистом.

Коли ліфт зупинився, хлопець востаннє скоса зиркнув на табло — на яскраво-зелену десятку — й корком вилетів з кабіни до того, як двері повністю розійшлися. Ще тільки рвонувши вперед, Марк усвідомив, що це не десятий поверх чи, якщо точніше, не десятий поверх його будинку — вистачило одного погляду на підлогу й на стіну навпроти ліфтових дверей, — але на той момент це не мало значення. Хлопчак не хотів жодної секунди залишатися у кабіні з тією холодною, смердючою й шиплячою потворою, що з’явилася на п’ятому.

У вухах гуло, перед очима витанцьовували химерні сріблясті зірочки, тож перші п’ять секунд Марк просто стояв, розчепіривши руки, чекав, поки двері зачиняться, а тоді обережно повернувся обличчям до ліфта.

Розсувні двостулкові двері, блискуча рама довкола них і панель із кнопкою виклику ліфта здавалися чужими на тлі горбкуватої, побіленої вапном стіни. Вони пасували до стіни так само, як система супутникової навігації до середньовічного вітрильника. Марк нахилився. Поверхню стіни вкривало плетиво дрібних тріщин, подекуди вапно побуріло від часу, а штукатурка відпала, оголивши цемент. Хлопець підколупнув цемент — той легко розкришився між пальцями, — і побачив за ним коричневу дерев’яну балку. Марк збагнув, що будинок принаймні частково збудовано з дерева, проте тут-таки подумав, що це не може бути правдою: десятиповерхові будинки з дерева не споруджують!

Хлопець опустив погляд під ноги: підлога також була дерев’яною.

Це не десятий поверх! Це не його під’їзд!

До Марка несподівано дійшло: Соня не вигадувала! «Щоб я здох, місце, про яке вона розповідала, існує! Але… — хлопець обвів поглядом тісний коридор, — хіба це може бути правдою?!»

Марк зауважив вікно, яким закінчувався коридор за кілька кроків ліворуч. Хлопчак повернув голову й застиг із роззявленим ротом: мозок буквально закипав від передозування інформацією. По-перше, вікна в тому місці не повинно було бути. Сходові майданчики в його під’їзді не мали вікон узагалі, по їхньому периметру розташовувалися квартири, а світло надходило крізь вікна сходового прольоту. По-друге, крізь нешироке, розкреслене тонкими планками вікно до коридору вливалося насичене золотом сонячне світло, коли ж Марк виходив із квартири, була ніч. По-третє — і