Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

Nika 12:50

тоді все, домовились!

па-па))

Витріщившись на останній смайлик, Марк на кілька секунд перестав дихати. Спливла хвилина, перш ніж він відписав:

Марк 12:51

до зустрічі!

21

Кінотеатр «Україна» розташований у самому центрі міста, відразу за встановленим 1999-го бронзовим пам’ятником Шевченку, який у народі, через незрозуміло вивернутий на плечах Кобзаря плащ, прозвали Бетменом. Від Маркового будинку на Квітки-Основ’яненка до Бетмена п’ять хвилин ходу, від дванадцятиповерхівки, в якій живе Ніка, й того менше — не більше як три, напевно. Оскільки про фільм домовилися заздалегідь, Марк прийшов раніше й купив квитки. Потім вийшов чекати на вулиці.

День був ясний і вітряний, не так щоб аж дуже теплий, але Марк, переминаючись із ноги на ногу на широких сходах кінотеатру «Україна», проклинав себе за те, що послухав діда й не скористався батьковим «Old Spice»: хлопець пітнів. Під пахвами мало не хлюпало, краплини поту раз за разом скочувалися до попереку, залишаючи на боках мокрі сліди. Марк зміркував: якщо це не припиниться, то ще до початку сеансу він пахтітиме, мов кошик із брудною білизною. І через це пітнів іще більше.

На хлопця ніхто не зважав, і десь глибоко у його свідомості ще жевріло крихітне розуміння цього, тоді як решту голови заполонили параноїдальні думки про те, що всім довкола відомо, що він у кіно вперше, що обов’язково поткнеться не туди, спитає на вході якусь нісенітницю й у підсумку безбожно осоромиться.

Ніка з’явилася вчасно. Посміхаючись, підбігла до Марка й обійняла його.

— Приві-і-іт!

Хлопцеві перехопило подих. На ній була коротка, до талії, курточка зі шкірзамінника, потерті сині джинси та жовто-чорні кросівки на танкетці. Волосся стягнуте у хвіст. Очі ледь підведені контурним олівцем. Марк розтулив рота, щоб привітатися та повідомити, що вже купив квитки, коли Ніка ледь повернула голову й глянула на когось понад його плечем. Хлопець простежив за її поглядом. Ближче до входу в «Україну» стояло п’ятеро дівчат. Дивилися на них. Марк упізнав однокласницю Ніки, з якою кілька разів перетинався у школі, та решта були незнайомими й на вигляд як ніби трохи старшими. Можливо, дев’ятикласниці.

— Почекай секунду, — попросила Ніка. Хлопець на автоматі кивнув. Ніка затрималася, зазирнула йому в очі. — Почекаєш?

— Так.

Дівчина підійшла до подружок, вони обнялися. Марк, нерішуче тупцяючи на місці, спостерігав. Спливло кілька хвилин, допоки Ніка повернулася до хлопця.

— Ти як?

Марк застиг наче статуя. Від найменшого поруху спиною чи боками скочувалися краплини поту, тож він навіть плечима не знизав.

— Та норм.

— Дівчата теж прийшли на фільм, прикинь. — Вона посміхалася Маркові збляклою посмішкою. — Хочеш із нами?

Хлопець кинув швидкий погляд на гурт за спиною. Він не знав, що сказати. Думав про два квитки на сеанс на 17:40, що лежали в задній кишені джинсів. Ніка, схоже, і не чекала на відповідь. Вона заговорила:

— Тобі ж не буде нудно, так? Просто ми так довго не бачилися, Свєтка тиждень тому до Фінляндії з предками літала, уявляєш, стільки там усього було. — Пауза. У Марковій голові проскочило, чи вона зараз усвідомлює, що він навіть не знає, хто з них Свєтка. — Але ти не подумай, ми з тобою домовлялися, та якщо ти проти, я не….

Хлопчак обірвав її.

— Ні, ні, я все розумію, можеш іти з ними.

— Ну чого ти?

— Я серйозно: якщо хочеш, можеш іти. Я не дуже хотів на цей фільм. — Марк раптом відчув полегшення (це було як зайти до теплого під’їзду з вулиці, де мінус 25 °C) та наче за командою припинив пітніти. Слова легко полилися з рота. — Я б хотів на «Зоотрополіс», але він іще не йде, тільки в четвер почнеться, тому… все нормально.

— І ти не сердишся?

— Зовсім ні.

— Точно-точно?

— Я зовсім не серджусь.

Ніка ще раз швидко обійняла його.

— Дякую! Ти класний! Ми ще сходимо, може, навіть на «Зоотрополіс».

Вона знову спробувала зачепитися за Марків погляд. Її зір немовби мав прихований тактильний складник. Ніка, хоч і була підлітком, уже вміла не лише бачити, але й торкатися поглядом, пробиватися туди, куди самим тільки зором проникнути неможливо. І так само, як незрячі, обмацуючи предмет надчутливими пальцями, часто виявляють ознаки, що непомітні для зрячих, дівчина, буквально вдираючись зіницями у співрозмовникові очі, могла відчути, що він насправді думає. Марк не опускав очей, але дивився ніби крізь Ніку. Він чекав, коли вона згадає про лабораторну.

Але вона не згадала. Вже оминаючи його, дівчина запитала:

— Ти ж не купив квитки?

— Ні, — збрехав Марк. — На тебе чекав.

Вона всміхнулася.

— Тоді па-па! — помахала йому, а потім самими губами прошепотіла: — Пробач…

Марк заховав руки до кишень жилетки, спустився сходами й, не озираючись, закрокував геть від кінотеатру.

Додому він не пішов. Уставив у вуха навушники й попрямував на Соборну. Сонце зникало за дахами будинків праворуч від дороги. Промені, що вислизали з-поза стін, слалися практично паралельно до землі. Марк мружився, рухався вперед і ні про що не думав. На плеєрі крутилася по колу пісня «Light Up The Sky» Анни Трінчер і гурту «One Reason». Трінчер співала англійською. Їй, як і Маркові, було лише чотирнадцять, одначе дівчина встигла взяти участь у Дитячому Євробаченні та ще якихось конкурсах. Хлопець, як уперше натрапив на «Light Up The Sky», вирішив, що слухає дорослу американську співачку, а не українку, та ще й свою ровесницю. Слів пісні Марк не розумів, вихоплював лиш окремі фрази. Same old story… Where can I find true love?.. I’m yours…[19] На відміну від задач із фізики чи математики, сутність яких він уловлював інтуїтивно, англійську доводилося вчити, тож хлопець її не любив. Одначе незнання мови не заважало. Пісня була чутливою та сумною — якраз те, що потрібно, щоб не дати щемким жаринам під серцем загаснути. Марк простував уперед, ні про що не думав й упивався самотністю, упивався так, що вже майже отримував від цього насолоду. Це було те, що його дід назвав би квазістражданнями: раз чи двічі наставали моменти, коли гіркота, що наповнювала тіло, підступала до горла й душила, проте біль був несправжнім, бо глибоко за цим несправжнім болем крилося усвідомлення, що нічого непоправного не сталося, що Ніка не запитала про лабораторну, що вони ще підуть у кіно — обов’язково, іншим разом, — і що вона, зрештою, проміняла його не