Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

про це не знатиме. Здогадався чому? Бо ми позбудемося тиску цієї води на опори триноги, а отже, і на підлогу ліфта. Вода має певну в’язкість, через що частина її залишиться на дверях (ми ніби розмажемо її по дверях) і більше ні на що не тиснутиме. Таким чином вага всього, що є в ліфті, стане меншою за необхідну для спрацювання датчиків, а ми виконаємо умови експерименту: кнопку натиснуто, двері зачинено, ліфт рухається, а всередині нікого нема.

— Круто!

— Та певно, що круто! Ти готовий?

— Готовий! — кивнув хлопець.

Утім, їм знову завадили. Відчинилися інші двері. Тепер уже праворуч. У коридор визирнула Яна.

— Що таке? — повернув голову Арсен.

— Обід готовий, — повідомила Яна.

— Дякую за цінну інформацію, — буркнув дід.

— Маркові треба поїсти.

— Ма, я пізніше, — попросив Марк. — Ми зайняті.

— Коли захоче, тоді й поїсть, — докинув Арсен. — Не примушуй хлопця.

Та Яна не йшла. Прискіпливо роздивлялася онука, тестя й тазик із мензуркою між їхніми ногами.

— Можна поцікавитися, що ви задумали?

— Ні. — Дід супив брови, проте очі всміхалися.

— Ма, у нас експеримент. Довго пояснювати, — сказав Марк.

— Його обов’язково проводити в ліфті? Ви не можете піти на балкон? Чи на дах?

— Дуже важко експериментувати з ліфтом, коли стоїш на балконі, — проказав Арсен.

Яна спробувала надати голосу суворості, та він однаково прозвучав утомлено.

— Мені щойно телефонувала Вероніка Федорівна.

— І ти відповіла? — закотив очі Арсен.

— Так! А що мені було робити? Вона погрожувала, що викличе міліцію.

Дід удруге гмикнув, цього разу ще презирливіше, й незворушно відповів:

— Хай викликає. Поки вони приїдуть, ми вже закінчимо.

Маркова мама стишила голос.

— Боюся, щоб вона не облила вас чимось гіршим за сечу. Ви ж її знаєте…

— Ми швидко, — заспокоїв Арсен. — Обіцяю.

Яна похитала головою та зачинила двері.

— Готовий? — повторив дід.

— Ага. — Марк подивився на нього й сказав: — Натискай на десятий.

Арсен зауважив дивну захриплість онукового голосу — так наче хтось натискав на мигдалини, поки хлопчак говорив, — проте списав усе на Янине втручання.

— Без проблем!

Марк відступив і несамохіть міцніше обхопив пальцями котушку. Дід нахилився до кабіни, приклався до «десятки» та прийняв руку.

Дверні стулки зрушили з місця. Хлопчак незмигно стежив, як вони зачиняються та, глухо погуркуючи, неквапливо й повільно затуляють відра й химерну конструкцію з триноги та ринви. Час якось сповільнився. Марку здалося, що минула не менше як хвилина, допоки дверні стулки повністю зійшлися, з горища долинув характерний наростаючий стугін електродвигуна, і ліфт поїхав нагору.

Хлопцю не довелося смикати нитку. Вона натяглася сама — Марк майже відчув, як відклеюється скотч, — а потім провисла. Пляшка в кабіні вже мала перекинутися, а вода политися в ринву.

Хлопець задер голову, прикипів очима до цифрового табло й узявся подумки рахувати: раз… два… На місці зеленої вісімки вигулькнула дев’ятка, а тоді на горищі пролунав дивний звук: електродвигун видав химерне «в-в-вух». Якби Марка попросили описати те вухкання, він би назвав його «здивованим». Саме так: електродвигун здивовано вухнув. Після чого гудіння різко урвалося.

Ні дід, ні онук із таким раніше не стикалися. Початок роботи, розгін і зупинка ліфта завжди супроводжувалися характерними й добре їм знайомими звуками. Вони ніколи так раптово не обривалися.

У під’їзді стало тихо, мов у вкопаному на кілометр у землю бункері.

— Глянь. — Марк торкнувся дідової руки та показав на цифрове табло.

— Згасло, — прокоментував Арсен.

Табло було чорним. Пустим.

Неначе причавлені тишею, вони розмовляли пошепки.

— Він зупинився.

Дід шморгнув і потер носа вказівним пальцем.

— Отже, — Арсен заговорив голосніше, проте звичних «я-все-контролюю» ноток у голосі не вчувалося, — ми експериментально довели, що наш ліфт не може рухатися без пасажира. Ти задоволений?

Ні, Марк чомусь не почувався задоволеним. Дід натиснув кнопку виклику ліфта, проте нічого не відбулося. Після нього до кнопки приклався хлопчак, протримав її натиснутою п’ять секунд, але результат отримав такий самий — ліфт не рушив з місця.

— Мама нас тепер уб’є, — усе ще пошепки проказав Марк.

Дід скоса кинув погляд ліворуч, на двері Вероніки Федорівни, не сумніваючись, що стара відьма спостерігає за ними крізь вічко.

— Головне, щоби сцяками не обілляли, — шморгнувши носом, тихо мовив він. — А з мамою твоєю я вже якось домовлюся.

— А як нам витягти відра, штатив і все інше?

Арсен знову шморгнув.

— Я про це ще не думав.

Марк нервово гигикнув і також кинув погляд на двері ліворуч. Дід узяв із підлоги будівельні ножиці.

— Ходи глянемо, що там.

Вони піднялися на дев’ятий, стали біля дверей ліфта. Арсен просунув між стулками ножиці, трохи повернув їх і зазирнув до щілини, що відкрилася. Кабіна застрягнула акурат поміж дев’ятим і десятим поверхами. Світло всередині не горіло.

— Ну що? — витягуючи шию, запитав Марк. — Усе на місці?

Дід глипнув на онука, немов на пришелепуватого.

— А куди воно, по-твоєму, могло подітися?

Арсен прибрав ножиці, й вони відступили від дверей.

— І що тепер? — запитав Марк.

— Не знаю. Я ж говорив, що я про це ще не думав.

— Може, зателефонувати цим… рятувальникам?

— І що сказати? Врятуйте три відра й два підсвічники? — Арсен почухав голову. — Та хрін із ним! Пішли поїмо, а потім щось придумаємо. Нікуди воно не дінеться.

Вони повернулися на восьмий поверх, прибрали за собою та зайшли до квартири. Яна, не зронивши жодного слова, провела тестя очима.

— Що? — Дід задерикувато зиркнув на неї. — Щось не так?

Жінка стенула плечима.

— Важко бути мамою генія та невісткою божевільного.

Арсен щось нерозбірливо буркнув у відповідь.

Сіли обідати. Яна поставила тарілки на стіл й залишила Арсена та Марка самих. Через хвилину хлопець озвався.

— Можна дещо запитати?

— Уперед.

Хлопчак набрав у груди повітря, а потім завмер, утупившись у тарілку з бульйоном. Сьорбнув раз, двічі, після чого, затинаючись і не піднімаючи очей, видав:

— Атоми… вони… ну, з них же може вилітати фотон, так?

— Так, коли електрон переходить із вищої орбіти на нижчу, атом випромінює фотон.

— А фотон є в атомі до цього?

— Ні.

— Тоді де він береться?

Арсен не зводив з онука погляду.

— Це так само, як зі словами, що я їх зараз промовляю. Їх не було всередині мене до того, як вони прозвучали. Я промовляю їх, передаючи певну енергію повітрю, створюючи коливання. Всередині мене немає ніякого «словесного мішка», з якого я видобуваю слова за необхідності. Так само всередині атома немає «фотонного мішка». Фотон виникає з енергії, яку скидає електрон, коли перескакує з вищого енергетичного рівня на нижчий.

— А…

Дід помовчав трохи.

— Ти