Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

Що за хрінь? Де він?!

Марк безуспішно намагався узгодити картинку, що розгорталася перед очима, з раціональними уявленнями про реальний світ. Він зайшов до ліфта в десятиповерхівці з бетону й цегли, коли надворі було темно й лупив дощ, а потім невідь-як опинився у дво- чи, щонайбільше, триповерховому дерев’яному будинкові, у вікна якого зазирало сонце. Маячня. МА-Я-ЧНЯ! Якщо він зараз на другому поверсі, то як можна так довго підніматися ліфтом? І навіщо ліфт у двоповерховому будинкові? І взагалі — що це за будинок?!

Нейрони, здавалося, вибухали у мозку.

«Я сплю. Я просто сплю. Сплю, сплю, сплю! Це все сон, зараз я прокинуся у своєму ліжку і… — Марк із шумом втягнув ніздрями повітря. — Срака, зовсім це не сон». Він десь читав, що вві сні людина не здатна відчувати запахи. А в коридорі виразно пахло залежалим пилом і сухою деревиною.

Хлопчак іще раз глибоко вдихнув, угамовуючи серце. О’кей, роздуми — на потім, треба вирішувати, що робити далі.

Марк озирнувся на ліфт. Першим пориванням було натиснути кнопку й спробувати повернутися, хлопчак навіть підняв ліву руку, проте застиг, зупинивши палець за кілька сантиметрів від кнопки виклику. А що, як потвора й досі всередині? Раптом він відчинить двері, а вона нападе на нього? Спину обсипало мурашками. Соня жодного слова не сказала про те, через скільки часу можна повернутися назад.

Марк нервово засопів і відступив від ліфта, чиї блискучі двостулкові двері в такому допотопному оточенні мали вигляд бутафорських. У його будинку ліворуч від ліфтової шахти були бетонні сходи: права їхня частина вела нагору, ліва — вниз. У будинку, де він перебував зараз, ліворуч від ліфта знаходилася дерев’яна балюстрада. За нею також темнів сходовий проліт, от тільки сходи були металевими та йшли від невеликого майданчика за балюстрадою перпендикулярно до бічної стіни ліфтової шахти.

Хлопець підступив до поручнів, обережно сперся на них, здригнувся, коли дерево сухо рипнуло, а тоді глянув униз. Тієї миті сама думка про існування ліфта видалася йому цинічною наругою над просторовою уявою. Попід стіною, за якою стояв ліфт, сходи розверталися на 180° і збігали на перший поверх. Усе — на тому проліт обривався. Будинок мав два поверхи.

Щойно перший рефлекторний шок минув, пекучий біль у промежині нагадав Маркові про переповнений міхур. Хлопчак закрутив головою. Ліворуч в об’ємних смугах сонячного світла, що залишали на стіні яскравий відбиток неширокого вертикального вікна, кружляв пил. Вікно було одношибковим, поділеним на шість частин двома горизонтальними й однією вертикальною планками. Одразу за відбитком проступали двері. У протилежному куті, праворуч від виходу з ліфта, темніли ще двоє. Двері були дерев’яними, покритими місцями облупленою блідо-коричневою фарбою, зі старомодними мідними ручками. Марк не уявляв, що за ними — квартири чи кімнати, та й бажання з’ясовувати поки що не відчував. Від думки про те, щоб торкнутися однієї з тих закручених ручок, волосся ставало дибки.

Мочитися попід стіною не хотілося, і хлопець вирішив спуститися на перший поверх. Він обійшов балюстраду, мимоволі кривлячись від найменшого скрипу мостин під ногами, проте перед чорними чавунними сходами не став квапитися та присів навпочіпки. Попри вже майже нестерпну різь між ногами, хлопець уважно обдивився приміщення, куди вели сходи. На першому поверсі панувала півтемрява. Ліворуч, просто під сходами, знайшлося невелике вікно, та його повністю затуляла пожовкла від часу фіранка. Стіни приблизно на метр від підлоги було пофарбовано в темно-синє, решту, як і на другому поверсі, побілено вапном. Більше нічого.

Далі терпіти було несила, тож Марк почав спускатися. Ноги тремтіли, зате очі швидко звикли до темряви. Хлопець постійно озирався; здавалося, наче в кожному закуткові, варто лишень відвернутися, починає ворушитися пітьма. Здавалося, ніби за ним спостерігає сам будинок.

Досягнувши першого поверху, хлопець завмер і прислухався. У місці, де на другому поверсі було вікно, на першому клубочилася темрява. Витягнувши шию, Марк спрямував туди очі й, напруживши зір, на тлі більш світлих стін розрізнив темний контур дверей. Уздовж інших стін також були двері. Попід сходами валявся різний мотлох. Марк нахилився: розгледів дерев’яний настінний вішак для одягу, шмаття картонних коробок, іржаві цвяхи та бите скло. На стелі висіла старомодна люстра, прикрашена не менше ніж кількомастами продовгуватими скляними підвісками. Біля протилежної стіни стримів стіл із підкошеною ніжкою. Та найцікавіше виявилося праворуч (хлопець стояв спиною до сходів, якими спустився): широкий арковий прохід вів до короткого тамбуру, що закінчувався масивними дерев’яними дверима. То був вихід із будинку.

Перш ніж опинитися назовні, Марк оминув металеві сходи ліворуч і наблизився до виступу стіни, за яким проїжджав ліфт, що доправив його в це дивне місце. Чи то пак за яким ліфт мусив би проїжджати. Хлопець обстежив стіну. На місці розташування з того боку дверей ліфта із цього проступала ніша, котра… повністю повторювала їхню форму. Марк не вірив у те, що бачить: щілина між стулками, опуклий одвірок, навіть панель із кнопкою виклику — все, як у справжньому ліфті, як у ліфті з його будинку. Майнула думка, що, мабуть, варто ввімкнути ліхтарик на телефоні й гарно все оглянути, розколупати стіну, переконатися, що за шаром вапна та цементу не приховано справжніх ліфтових дверей, проте якась невидима сила виштовхувала його із будинку. У свідомість уповзали чорні думки про чудовиськ…

(не зовсім жива дівчинка)

…які могли причаїтися за одними з дверей, чиї отвори темніли у стінах. Чудовиськ, які будь-якої миті могли відокремитися від тіней, що наповнювали будинок, нечутно підкрастися й постати за спиною. Марк труснув головою. Пританцьовуючи, подріботів до тамбура, там на мить затамував подих і штовхнув двері.

Пролунало схоже на стогін пораненого дракона скрипіння — двері прочинилися сантиметрів на десять, а потому різко захряснулися. Хлопець зиркнув праворуч і понад верхньою завісою зауважив масивну, потемнілу від часу пружину, що втримувала двері зачиненими. Підступивши практично впритул до порога, Марк штовхнув двері вдруге — дужче. Цього разу вони розчахнулися на повну. Сонячне світло обпалило очі. Хлопець такого не сподівався, проте очей не заплющив. Він роздув ніздрі, всотуючи солодкавий запах теплого літнього вечора й абсолютно не помічаючи, як відвисає щелепа.

Зовсім забувши про пружину, Марк мимоволі випростав руку й отримав дверима по пальцях. Хлопець шикнув, потрусив долонею, похукав на збиті кісточки, а тоді, корпусом відтіснивши двері, нарешті ступив за поріг.

— Неможливо, — прошепотів він, — це просто неможливо…

«Я