Танок драконів - Джордж Мартін
— Іди,— наказала вона собі.— Спускайся вздовж струмка, й він виведе тебе до Скагазадана. І там тебе вже знайде Дааріо.
Але довелося збирати всі сили, щоб просто підвестися, а коли вона врешті спромоглася зіп’ятися на ноги, то не могла зрушити з місця — просто стояла, охоплена гарячкою і спливаючи кров’ю. Вона звела очі до безхмарного блакитного неба, примружилася від сонця. «Половина ранку проминула»,— розгублено збагнула вона. Тоді примусила себе зробити крок, ще один — і ось вона вже знову йде вздовж маленького потічка.
Потепліло, сонце припікало голову крізь рештки обгорілого волосся. Під ногами плюскотіла вода. Дані йшла просто по струмку. Скільки вона вже так іде? Приємно було відчувати між пальцями м’який коричневий мул, який холодив натерті водянки. «По струмку чи поряд з ним, а йти треба. Вода біжить униз. Струмок приведе мене до річки, а річка — додому».
Хоча це не зовсім правда.
Мірін ніякий їй не дім і ніколи ним не стане. Це місто дивних людей з дивними богами і ще дивнішими зачісками — місто рабовласників, загорнутих у торочкуваті токари, де доброчесність заробляється продажністю, різанина вважається мистецтвом, а собаки є делікатесом. Мірін завжди буде містом гарпії, а Данерис не може стати гарпією.
«Ніколи,— прошелестіла трава непривітним голосом Джори Мормонта.— Вас попереджали, ваша світлосте. Ваша війна у Вестеросі, я ж вам казав».
Це був ледь чутний шепіт, але чомусь Дані здалося, що сер Джора йде поряд з нею. «Мій ведмідь,— подумала вона,— мій старий любий ведмідь, який кохав мене і зраджував». Вона так за ним скучила! Хотілося знову побачити його негарне обличчя, обійняти його і притиснутися до його грудей, але вона знала: якщо озирнеться — сер Джора зникне.
— Це сон,— промовила вона.— Я сплю на ходу. Я самотня і розгублена.
«Розгублена, бо ти занадто затрималася в місці, в якому взагалі не мала опинитися,— прошелестів сер Джора тихо, наче вітер.— Самотня, бо ти вигнала мене».
— Ви мене зраджували. Ви шпигували за мною за гроші.
«За можливість повернутися додому. Рідна домівка — ось і все, чого я хотів».
— І мене. Ви хотіли мене.
Дані бачила це в його очах.
«Хотів»,— сумовито прошепотіла трава.
— Ви мене поцілували. Я вам дозволу не давала, а ви все одно мене поцілували. Ви продавали мене моїм ворогам, але цілували щиро.
«І давав добрі поради. Казав тобі: побережи списи й мечі для Сімох Королівств. Залиш Мірін мірінцям і рухайся на захід. Але ти не хотіла слухати».
— Мені довелося взяти Мірін, бо мої діти просто повмирали б з голоду в дорозі.
У Дані й досі перед внутрішнім зором поставав довгий слід з трупів, який вона лишила, перетинаючи червону пустелю. І вона не хотіла побачити таке ще раз.
— Мені довелося взяти Мірін, щоб нагодувати свій народ.
«Ти взяла Мірін,— сказав сер Джора,— але навіщось затрималася в ньому».
— Щоб стати королевою.
«Ти й так королева,— сказав ведмідь.— У Вестеросі».
— Це так далеко! — пожалілася вона.— Я була втомлена, Джоро. Я змучилася від війни. Мені хотілося відпочивати, радіти, садити дерева, дивитися, як вони ростуть. Я ж просто молоденька дівчина.
«Ні. Ти — кров од крові дракона,— почувся шепіт — він дедалі слабшав, неначе сер Джора почав від неї відставати.— Дракони не саджають дерев. Пам’ятай про це. Пам’ятай, хто ти така, пам’ятай своє призначення. Пам’ятай своє гасло».
— Вогонь і кров,— промовила Данерис до трави, яка гойдалася на вітру.
Нога перечепилася об камінчик. Дані впала на коліно, скрикнувши від болю, без надії сподіваючись, що ведмідь підхопить її і допоможе зіп’ятися на ноги. Але, обернувши голову в його пошуках, вона побачила тільки струмочок каламутної води... і траву, яка й далі легенько гойдалася. «Вітер,— сказала собі Дані,— це вітер гойдає стебла». Але вітру не було. Сонце стояло високо, весь світ був непорушний і розжарений. У повітрі літали хмари мошви, над струмком туди-сюди металася бабка. А трава гойдалася, хоча не було від чого.
Помацавши на дні струмка, Дані відшукала камінь завбільшки з кулак і витягнула його з мулу. Зброя поганенька, але це краще, ніж голі руки. Краєм ока Дані знову побачила, як праворуч загойдалася трава. Світ був зелений, тихий. Світ був жовтий, пожухлий. «Треба підвестися,— сказала собі Дані.— Треба йти. Прямувати за струмком».
Понад травою полетів неголосний срібний дзвін.
«Дзвіночки,— усміхнулася Дані, пригадавши хала Дрого, її сонце-й-місяць, з уплетеними в косу дзвіночками.— Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході, коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя, коли в лоні моєму знову розквітне життя і я народжу живу дитину, тоді хал Дрого повернеться до мене».
Але такого не буває. «Дзвіночки»,— знову подумала Дані. Її знайшли кровні вершники!
— Аґо,— прошепотіла вона.— Джого. Рахаро.
Може, з ними приїхав і Дааріо?
Зелене море розійшлося. З’явився вершник. Коса в нього була чорна і лискуча, шкіра темна, як полірована мідь, очі — як гіркі мигдалини. У волоссі виспівували дзвіночки. Підперезаний поясом з бляшок, у фарбованій безрукавці, вершник мав на одному стегні арах, а на другому — батіг. До сідла був прикріплений мисливський лук і сагайдак зі стрілами.
«Один самотній вершник. Розвідник». З тих, що їздять перед халасаром, шукаючи здобич і добру зелену траву, винюхуючи, чи не ховаються десь вороги. Якщо він знайде Дані, то вб’є її, зґвалтує або забере в рабство. В найкращому разі — відвезе у дош-халін, де збираються всі добрі халесі, коли помирає їхній хал.
Але він її не побачив. Її приховувала трава, а він дивився деінде. Простеживши за його поглядом, Дані побачила у небі тінь з широко розпростертими крилами. Дракон летів за милю звідси, але вершник усе одно закам’янів, аж поки кінь не почав
