Танок драконів - Джордж Мартін

Знизу пагорб здавався ще більшим. Дані прозвала його Драконстоном на честь стародавньої цитаделі, в якій народилася. У неї не лишилося спогадів про Драконстон, але цей пагорб вона забуде ще не скоро. Внизу він поріс колючими бур’янами й чагарями, а над ними стирчали в небо голі скелі, круті та прямовисні. Саме тут, серед битого каміння, гострих як лезо гребенів і голчастих шпилів, Дрогон облаштував у неглибокій печері своє лігво. Він тут замешкав уже давно, збагнула Дані, вперше побачивши пагорб. У повітрі пахло попелом, усе каміння й усі дерева навколо обвуглилися й почорніли, земля була всіяна обпаленими й потрощеними кістками, але для дракона це була рідна домівка.

Дані розуміла принадність рідної домівки.

Два дні тому, видираючись на скелястий шпиль, вона побачила на півдні воду — тоненьку ниточку, яка на мить зблиснула у призахідному сонці, «Потічок»,— вирішила вона. Маленький, але він приведе її до більшого, а той впадає в якусь маленьку річечку, а всі ріки в цій частині світу є притоками Скагазадана. А коли вона відшукає Скагазадан, лишиться тільки рухатися за течією у Невільничу бухту.

Певна річ, вона б радо повернулася в Мірін на крилах дракона. Але цього її бажання чомусь не поділяв Дрогон.

Володарі драконів давньої Валірії керували цими тваринами за допомогою заклинань і чарівних ріжків. Данерис доводилося вдовольнятися балачкою і батогом. Сідаючи на спину дракона, вона частенько почувалася так, наче наново вчиться їздити верхи. Коли вона підстьобувала свою сріблясту кобилу з правого боку, та повертала ліворуч, бо інстинкт велить коню втікати від загрози. Коли ж Дані ляскала Дрогона батогом по правому боку, він праворуч і повертав, бо інстинкт велить дракону нападати. Але іноді взагалі байдуже було, куди бити: іноді він летів собі, куди хотів, несучи її з собою. І ні батогом, ні словом не можливо було змусити Дрогона повернути, якщо він повертати не хотів. Дуже скоро Дані збагнула, що батіг не так йому дошкуляє, як дратує його: луска в нього стала вже твердішою за ріг.

І хай як далеко залітав дракон удень, увечері якийсь інстинкт тягнув його додому. На Драконстон. «До нього додому, не до мене». Її домівка в Міріні, з чоловіком і з коханцем. Ось де її місце.

«Не зупиняйся. Якщо озирнуся — пропаду».

З нею разом летіли спогади. Хмари, побачені згори. Коні, які тупотіли в траві, нагадуючи мурашок. Срібний місяць, до якого було рукою кинути. Блакитні річки, які бігли внизу, виграючи й виблискуючи на сонці. «Чи я ще колись таке побачу?» У Дрогона на спині вона почувалася собою. У небі її не мучили скорботи цього світу. Як могла вона від цього відмовитися?

Але прийшов час. Дівча ціле життя може змарнувати, граючись, але вона — доросла жінка: королева, дружина, матір тисяч людей. Вона потрібна своїм дітям. Дрогон скорився батогу, тож має скоритися й вона. Слід знову вдягати корону: на Дані чекає лавка з чорного дерева та шляхетний чоловік.

«Гіздар з його літеплими цілунками».

Сьогодні вранці сонце палило, а небо було блакитне й безхмарне. Це добре. Від одягу Дані залишилося саме лахміття, яке майже не гріло. Одну сандалію вона згубила в шаленому польоті геть з Міріна, а другу залишила біля Дрогонової печери, вирішивши, що краще йти босоніж, ніж узутою лише наполовину. І токар, і чадру вона скинула ще в бійцівському кублі, а лляна нижня сорочка не призначалася для спекотних днів і холодних ночей у Дотрацькому морі. Від поту, трави й землі вона забруднилася, а ще Дані відірвала від неї смужку по подолу, щоб замотати гомілку. «Вигляд у мене, певно, обдертий і голодний,— думала вона,— але якщо дні й далі будуть теплі, я не замерзну».

Це була самотня відпустка, й більшу частину часу Дані мучили біль і голод... але, незважаючи на це, вона тут почувалася на диво щасливою. «Трохи болить, живіт порожній, уночі холодно... але що це таке в порівнянні з можливістю літати? Я б залюбки все повторила спочатку».

У піраміді в Міріні на неї чекатимуть Джикі й Іррі, казала вона собі. А ще — мила тлумачка Місанді й усі маленькі пажі. Їй принесуть поїсти, і Дані зможе скупатися в басейні під хурмою. Приємно буде знову відчути чистоту. Не треба й дзеркальця, щоб знати, яка Дані зараз брудна.

А ще вона голодна. Якось уранці, на півдорозі вниз із пагорба, на південному схилі, вона натрапила на дику цибулю, а іншого дня — на якийсь червонуватий качан, схожий на дивний сорт капусти. Хай що це було, але від нього в неї не заболів живіт. Якщо не рахувати цих овочів і однієї рибини, яку Дані зловила в потічку поблизу Дрогонової печери, доводилося виживати на недоїдках, залишених драконом: обвуглених кістках і шматочках м’яса — обгорілих, але не просмажених. Але цього замало, розуміла вона. Одного дня вона босою ногою підбила тріснутий овечий череп, і він полетів униз із пагорба. Спостерігаючи, як він котиться крутим схилом у море трав, Дані збагнула, що і їй пора за ним.

Вона швидкою ходою рушила через високі трави. Між пальці ніг набивалася тепла земля. Бадилля було заввишки з Дані. «А коли я їхала верхи на сріблястій поряд зі своїм сонцем-і-місяцем на чолі халасару, то не помічала, що трава така висока». Ідучи, Дані постукувала себе по стегну батогом розпорядника. Цей батіг і дрантя на ній — оце й усе, що вона прихопила з Міріна.

І хоча Дані йшла через царство зелені, це була зовсім не насичена зелень літа. Навіть тут уже відчувалася осінь, за якою не забариться й зима. Трава поблякла порівняно з тим, якою її пам’ятала Дані: пожухла й тьмяна, вона вже починала жовкнути. А потім порудіє зовсім. Трава вже відмирала.

Данерис Таргарієн не вперше опинилася в Дотрацькому морі — велетенському океані трави, який простирався від Когорського лісу до Матері гір і Лона світу. Вперше вона побачила його зовсім дівчинкою, яка, щойно побравшись із халом Дрого, їхала у Ваїс-Дотрак, де її мали представити старухам дош-халіну. Від цього безміру трави у неї тоді перехопило подих. «Небо було блакитне, трава — зелена, а мене переповнювали надії». Тоді з нею був сер Джора, її старий непривітний ведмідь. Про неї дбали Іррі, Джикі й Дорея,