Танок драконів - Джордж Мартін
Але в червоній пустелі вся її радість згоріла на попіл. Її сонце-й-місяць упав з коня, мейгі Міррі Маз-Дуур убила Рейго в неї в лоні, а потім Дані власноруч задушила ту порожню оболонку, яка залишилася від хала Дрого. По тому величезний халасар Дрого розвалився. Ко Поно, назвавшись халом Поно, забрав із собою чимало комонників і рабів. Ко Джако, назвавшись халом Джако, поїхав геть зі ще більшим загоном. Маґо, його кровний вершник, зґвалтував і вбив Ірою — дівчинку, яку Дані вже одного разу від нього врятувала. Лише народження драконів у полум’ї і диму погребального вогнища хала Дрого врятували Дані від сумної долі, яка чекала на неї: доживати дні у Ваїс-Дотраку, серед старух дош-халіну.
«Вогонь тоді спалив мені волосся, але загалом не зачепив». Так само сталося і в Дазнаковому бійцівському кублі. Це вона ще пам’ятала, а от далі все було як у тумані. «Стільки людей, галас і штурханина...» Пригадувалося, що коні ставали дибала, перекинувся віз і розсипалися дині. Звідкись знизу вилетів спис, за ним — ціла злива арбалетних стріл. Одна пролетіла так близько, що черкнула Дані по щоці. Решта відлітали від Дрогонової луски, впивалися між неї, пронизували тонкі крила. Пригадувалося, як під нею викручувався дракон, здригаючись від ударів стріл, а вона відчайдушно силкувалася втриматися на його лускатій спині. Рани димілися. На очах у Дані одна зі стріл знагла спалахнула. Ще одна випала після того, як дракон замахав крилами. Внизу вирували люди, підкидаючи руки в повітря, сіпаючись у якомусь божевільному танку. Жінка в зеленому токарі схопила заплакану дитину, пригорнула, захищаючи від полум’я. Дані дуже ясно пам’ятала колір токара, але зовсім не пригадувала її обличчя. Жінка з дитиною, обійнявшись, лежали на цеглі, а люди топтатися просто по них. Дехто з них палав.
А потім усе це зблякло, звуки почали стихати, люди маліли, списи і стріли падали не долітаючи, а Дрогон линув у небо. Вище, і вище, і вище ніс він Дані, вище пірамід і бійцівських кубел, і розпростерті крила ловили гаряче повітря, яке здіймалося з розжареної сонцем цегли міста. «Якщо я впаду й загину, воно того варте»,— подумала тоді Дані.
Вони летіли на північ, за ріку, і Дрогон на подертих і пошарпаних крилах ковзав крізь хмари, які виляскували, наче прапори примарної армії. Дані побачила узбережжя Невільничої бухти і стару валірійську дорогу, яка бігла вздовж нього через піски й пустелю, зникаючи ген на заході. «Дорога додому». Аж тут виявилося, що унизу нема нічого, окрім трави, яка брижиться на вітру.
«Немов тисяча років минула з того першого польоту». Іноді здавалося, що так і є.
Сонце, підіймаючись, починало палити дужче, й незабаром у Дані почало гупати в голові. Волосся відростало, але дуже повільно.
— Мені потрібен капелюх,— промовила вона вголос. На Драконстоні вона намагалася сплести собі капелюха з трави, як плетуть дотрачки,— вона це бачила, коли жила з Дрого,— але чи то трава трапилася негодяща, чи то Дані бракувало вміння. Капелюхи просто розвалювалися у неї в руках. «Спробуй ще раз,— казала вона собі.— Наступного разу вийде краще. Ти ж кров од крові дракона, капелюха сплести ти точно здатна». Вона робила спробу по спробі, але всі наступні були такі самі невдалі, як і перша.
Було вже по обіді, коли Дані розшукала струмок, який побачила з верхівки пагорба. Це був потічок, рівчак, цівочка, не ширша за руку Дані... а її руки тоншали з кожним днем, проведеним на Драконстоні. Вона зачерпнула води і плеснула собі в обличчя. Тут можна було би сподіватися води холоднішої й чистішої... але ні: якщо покладатися на сподівання й бажання, то краще вже сподіватися на порятунок.
Але вона і справді досі плекала надію, що її шукають. Може, на її пошуки поїхав сер Баристан: він — перший лицар її королівської варти, він присягався захищати її життя навіть ціною власного. Та й кровні вершники добре знають Дотрацьке море, а їхні життя невід’ємні від її власного. Її чоловік, шляхетний Гіздар зо Лорак, міг послати людей на її пошуки. А Дааріо... Дані уявила, як він скаче до неї через високі трави, усміхаючись, і золотий зуб зблискує в останньому промінні призахідного сонця.
От тільки Дааріо віддали юнкайцям як заручника, щоб гарантувати недоторканність юнкайських капітанів. «Дааріо і Геро, Джого і Гролео, а ще трьох Гіздарових родичів». Натепер усі заручники вже давно мали б опинитися на волі. Але...
Цікаво, подумала вона, чи клинки капітана досі висять на стіні над її ліжком, чекаючи, поки Дааріо повернеться і забере їх. «Дівчаток залишаю тобі,— сказав він.— Збережи їх, кохана». А ще цікаво, чи знають юнкайці, як багато він значить для неї. Вона це запитала в сера Баристана того вечора, коли передавала заручників. «Вони, певно, чули плітки,— відповів Селмі.— Нагарне, може, навіть похвалявся, що ваша світлість... дуже... його цінує. Даруйте за такі слова, але скромність не належить до капітанових чеснот. Він дуже пишається своїм... своїм мечем».
Тобто він козиряє тим, що спить з нею? Дааріо не такий дурний, щоб похвалятися таким у ворожому стані. «Але тепер це байдуже. Юнкайці вже, напевно, повертаються додому». Ось чому вона вчинила так, як вчинила. Заради миру.
Вона озирнулася туди, звідки прийшла: на Драконстон, який здіймався серед різнотрав’я, наче стиснутий кулак. «Здається, що він так близько! Я йду вже декілька годин, а й досі ввижається, що простягни руку — й торкнешся». Ще не пізно повернутися назад. У джерельному озерці біля Дрогонової печери водиться риба. Дані одну впіймала першого дня на Драконстоні, може, вдалося б наловити й більше. Та й там завжди є недоїдки Дрогонової здобичі: обгорілі кістки з залишками м’яса.
«Ні,— сказала собі Дані.— Якщо озирнуся — пропаду». Можна роками жити серед розжареного сонцем каміння Драконстону, день і ніч літаючи на Дрогоні, а вечорами, коли велике трависте море з золотого перетворюється на жовтогаряче, обгризати недоїдки, але вона народилася не для такого життя. Отож Дані знову відвернулася від далекого пагорба й затулила вуха, щоб не чути пісню привілля і польоту, яку виспівував вітер, шугаючи серед кам’янистих гребенів пагорба. Струмок біг на південний-південний захід, наскільки могла
