Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

А ось тепер лише від нього одного залежить доля королівства. Непідйомна ноша! Вирушаючи в цю подорож, він навіть припустити не міг, що буде настільки важко. Чи здогадувався сам Маріл, наскільки звивистим виявиться шлях до бажаної мети?  

Ніч тихо пропливала повз, сповнена спокою і зоряного світла. Кайтана летіла швидко, без будь-яких зусиль.  Потоки повітря легко й монотонно дзвеніли під її широко  розкинутими  крилами.

Але скоро праворуч і трохи позаду блиснув перший відблиск нового світанку.

Кайтана полетіла швидше. Адвіан подумав, що виверна відчула близьку землю, і не помилився.

Скоро перламутровий серпанок вдалині почав танути і з’явилася темна смужка землі. 

Серце Адвіана билося глухо і незвично повільно. Якесь шосте відчуття наполегливо шепотіло йому у вухо, що найважча частина його подорожі все ще попереду. 

Кайтана опустилася на узліссі.  За цим лісом і починалися Заливні луги: край безкрайніх полів і гірських схилів, де трави спливали медовою росою, а із землі били крижані струмені найчистіших підземних джерел.

Адвіан знав, що брати  єдинорога потрібно в сутінках, на межі дня і ночі. Саме в цей час  тварини втрачають пильність, стають вразливими і їх найлегше приманити чи обдурити.

– Ти залишишся тут, Кайтана, – промовив Адвіан суворо, без жодного тремтіння в голосі, – і будеш на мене чекати. Ти будеш готова в будь-який момент полетіти геть звідси швидше за вітер. Ти слухаєш   мене?

Він навмисне так говорив. Кайтана дуже чутливо розрізняла інтонацію його голосу і  так розуміла, чого він від неї чекає.

– Слухаєш? – повторив Адвіан, обхопивши долонями її велику  шорстку голову.

Очі віверни, кольору річкової води, дивилися на нього з безтурботним захопленням.