Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

З лісу долинав оглушливий спів птахів.  Адвіан вслухався в їхні голоси, але вони були йому незнайомі.

Дерева височіли перед ними як неприступна стіна.

– Тобі краще залишитися тут, на галявині, – сказав Адвіан, розуміючи, що Кайтані не  вдасться протиснутись своїм величезним тілом крізь лісові хащі, – я повернусь швидко, приготую необхідну суміш і мазь, щоб заспокоїти  твою рану...

Кайтана злегка зімкнула важкі повіки, немов на знак згоди, і  шумно  видихнула пару з ніздрів. 

Принц зі спокійною душею пішов в глиб лісу.  Навкруги було так гарно і яскраво, що навіть не вірилось, що це все насправді.  

Адвіан почувався так, ніби потрапив в одну з тих чудових казок, які розповідала йому в дитинстві мати.  Чому ніхто з їхнього королівства ніколи не відвідував цей чудовий, просочений світлом і радістю острів?

Він прислухався, сподіваючись  крізь гомін пташиних голосів, почути дзюрчання джерела, і незабаром до його чуйного слуху справді донісся шум води.

Адвіан рушив у тому напрямку і   знайшов   не струмок, а невеликий кришталевий водоспад. Сріблясті струмені падали з невисоких моховитих каменів і двома стрімкими потоками розбігалися на різні боки. 

"Ну й дивні тут закони природи!" –  подумав  він. 

Тільки часу дивуватися не було. На галявині на нього чекала поранена Кайтана, яка страждала від голоду і спраги. 

Адвіан зрізав ножем кілька гнучких гілок з дерева і швидко сплів щось на зразок напівкруглої чаші. Він виклав чашу зсередини щільним, але гнучким листям, закупоривши за допомогою заклинань всі щілини.

Набрав води і, напившись сам, квапливо й обережно, щоб не розплескати, пішов назад.