Ловці думок - Любов Відута

ледь не обов’язком щось змінити в її архітектурі. Зрештою містянам це набридло і вони почали протестувати проти чергової перебудови головної міської брами. На щастя, тоді їх підтримали маги. Так біля основних воріт почали з’являтися інші брами. Одна стіна міста поступово перетворилася на низку різних за стилем, архітектурою й висотою воріт. Місто Доль ніхто й ніколи не завойовував — маленьке, провінційне, з невеликою кількістю мешканців, воно нікому не заважало. А може, усе через легенду, яка пророкувала страшну кару тому, хто, руйнуючи щось у місті, нічого не побудує. За іншою легендою, ті, хто входитимуть у місто через «родинні» ворота, отримають процвітання й добробут. Мабуть, тому до розбудови долучались і верхні, і вершинні. Кожен хотів для своєї родини кращої долі. Поступово вибудувалася ще одна стіна з воріт, яка не тільки прикрасила в’їзд, а й значно збільшила площу міста. «Хтозна, може, я пройшов зараз крізь ворота, що їх колись побудував хтось із моєї рідні?» — міркував юнак. Погодьтеся, це було б цікавою несподіванкою для будь-кого. Але зараз Ештону було не до того. Він, навіть не задумуючись, за звичкою чи за покликом інтуїції проніс крізь браму камінь і поклав його біля інших камінчиків. Їх приносили ті, хто вірив у третю легенду міста Доль. Ештон, заходячи до міста, завжди приносив із собою камінці як данину традиціям. Він, хоч би як поспішав, клав принесений у дар камінь і бажав місту та його мешканцям процвітання. Деяких ритуалів юнака навчили в Палацовому місті, і він досі їх виконував, бо, коли був малий, із дитячою наївністю вважав, що ці знання допоможуть батькам знайти його. Тепер сам прагнув знайти їх і вірив, що колись так і буде. Ештон добре знав традиції різних міст, тож ловці думок, збираючись у мандрівку, частенько зверталися до нього за порадою, коли планували вилазку в те чи інше місто. Містичним чином будь-яка подорож приносила кращу винагороду після таких, здавалося б, малозначущих ритуалів.

Місто Доль — по суті, невелике містечко, тож відстані тут такі, що мешканцям навіть не потрібно користуватися мапами. Ештон нарешті дістався місця зустрічі — музею думок. Задля безпеки хлопець деякий час постежив за його входом. Нікого підозрілого поруч не було, тож Ештон звеселів. Музей був розташований у мальовничій місцевості, яка проглядалася звідусіль. Куди не глянь — краса така, що аж хочеться затамувати подих. А якщо ще усвідомлювати, яку історичну пам’ять зберігає кожен камінь давніх споруд, то приходить розуміння, наскільки важливим є це місто для історії світу.

Три гори в центрі містечка з’єднані мостами, що утворюють підкову. Саме під цією підковою, на невеликому пагорбі, і було зведено невисоку округлу споруду музею. Суттєвою перевагою цієї місцини завжди була неможливість уловлювання думок.

Парадокс? Можливо, так вважатиме непосвячений. Творці музею не хотіли, щоби будь-хто, увімкнувши думотон, викрадав експонати, які зберігалися тут уже багато років, а може, була ще якась причина, що обрали саме таке місце — таємниця, яку забрали із собою архітектори й будівельники музею. Отже, про це зараз уже не дізнається ніхто.

Подейкують, що саме тут створювалися всі дев’ять світів, якими зараз керує Правитель. Легенда оповідає, що в колі, з якого вихід думок неможливий, сиділи найкращі архітектори Офіри. Вони захотіли створити світи, на які їм було б приємно дивитися, управління якими давало б задоволення. Отож кажуть, трудилися вони не покладаючи рук, не шкодуючи сил, чи то сім днів і сім ночей, чи то йшлося про сім років, а може, про десятки чи сотні років? Ніхто їхньої праці не бачив, бо, якщо вірити легенді, то росло посеред цього кола величне старезне дерево, а під ним сидів дідок, білий як молоко, думу думав і люльку курив. Ото з тієї люльки і випливав дивний білий туман, схожий на молоко, який розливався довкола. Через нього ніхто й не бачив, що саме тут відбувалося. А коли туман одного ранку розсіявся, перед людьми постали у всій красі і розмаїтті дев’ять світів. Місто це почали називати містом зміни Доль, бо, кажуть, якщо хтось хоче Долю змінити, то спочатку мусить побувати тут, де той молочний туман клубочився найдовше. Час минав, і люди потрохи почали вкорочувати назву міста, і вже не називали його містом зміни Доль, а говорили простіше — місто Доль. Із часом все минає, усе змінюється. Хто ж тепер повірить у білого старенького дідка піддеревом, у молочний туман чи архітекторів з Офіри? А на місці, де, як оповідає легенда, усе це відбувалося, побудували музей думок.

До музею веде низка підземних сполучень. До нього, не привертаючи зайвої уваги, можна дістатися з різних куточків міста, а подеколи й із досить віддалених країв. Підземні галереї, виставкові зали, навчальні експонати — усе це призначене лише для ловців. Тому цю споруду часто називають не музеєм думок, а музеєм ловців. Для пересічних відвідувачів це звичайна невелика кругла споруда, віддалено схожа на кульку, коли вона влітає в думотон. Саме для таких людей було відкрито декілька величних і помпезних залів, до яких можна пройти крізь тунелі в трьох горах. Кожен зал має своє призначення і розташований за колом несприйняття думок. В одному залі розмістилася думотека, другий обладнаний як звичайний ігровий майданчик, куди для розваг привозять дітей з усього міста, а третій, найбільший, поділяється на менші зали, які використовували і як місце для знайомств, і для дорослих розваг, і для вирішення будь-яких життєвих питань.

Багато містян, родини яких декілька поколінь мешкають тут, навіть не здогадуються про те, що казки про підземне місто, які на ніч так полюбляють усі діти, розповідають історію виникнення і становлення саме їхнього міста, а з нього — усього краю, ба навіть одного зі світів. Може, це дійсно не вигадка, а правда, захована в казковій історії? Місто Доль уміє берегти таємниці, розташовуючи їх на найвиднішому місці, але так, щоб вони зацікавили своєю глибинною правдою тільки посвячених, обраних. Ештон був наймолодший із посвячених. Усвідомивши, що походить із давнього й шанованого роду, розумів, що має шанс посісти почесне місце не лише серед ловців, а й біля Правителя. «Чи не це часом колись стало причиною для мого зникнення?» — часто розмірковував юнак. Завдяки поверненню пам’яті тепер він знав, що досить рано виявив ловецькі навички. Невже хтось, чиїм інтересам це могло зашкодити, дізнався про це й… Та ні, абсурд якийсь. Кому може зашкодити дитина? Можливо, його зникненням хтось хотів вплинути на батьків? Знову ті дивні