Ловці думок - Любов Відута

об’єднані з ловцями. А якщо на їхньому боці виступатимуть вершинні та ще й маги, то будь-якому Правителю слід добре замислитися над тривалістю своєї влади. Та що там думати? Тут і думати нічого — таке об’єднання й керуватиме призначенням Правителя. З іншого боку, те, що сказав вершинний, можна було трактувати й по-іншому — він, треба віддати йому належне, був дуже обережний у своїх висловлюваннях.

— Ловці завжди перебували на боці правди, — неоднозначно відповів Ештон, ретельно підбираючи кожне слово, щоби не бовкнути зайвого, допоки чітко не зрозуміє, хто й навіщо так ризикнув, щоб послати сюди людей, які не мали права тут перебувати. — Підтримка вершинних завжди сприяє зміцненню влади і, як наслідок, кращому життю. Ми — звичайні трударі, що відтворюють настрої країв і світів. Наш обов’язок — допомога. Хвала Правителю!

— Рівновага світам! — із цими словами маги-вершинні відкланялись і залишили зал.

«Хто й коли вигадав закон про недоторканність вершинних?» — мовчки обурювався Ештон, а вголос запропонував ловцям підкріпитися після перипетій сьогоднішнього дня.

Усе було зрозуміло. Обговорення втратило сенс. Те, про що говорив Ештон, ловці побачили на власні очі у всій непривабливості. Паскудне відчуття огиди хотілося змити. Воно було липкішим від багна, бо всі розуміли, що ті тіла, у яких оселилися тварюки-нижньосвітки, колись належали ловцям. Бр-ррр!..

Усі гуртом подалися до єдиного прямокутного приміщення в цій споруді — саме там уже були накриті столи й господарі займали місця. Квінт, Тарт, Силен, Тихін, Ештон, Дік і Клер опинилися за одним столом. Приміщення, де зазвичай обідали ловці, виглядало доволі дивно. Ніжки столів, схожі на непрозорі пісочні годинники, підтримували круглі стільниці з невеликими отворами посередині. Зі стелі одна за одною опускалися кулі-бульбашки, у яких пересипалися маленькі кульки. Вони зависали над кожним присутнім і засипалися в отвір посередині стільниці. Якщо ловець хотів використати половину кульок, він натискав кнопкоподіл, і його куля-бульбашка віддавала отвору половину того, що мала. Ще один натиск означав знову поділ кульок навпіл.

— Сьогодні по-багатому, — зауважив Дік, поглянувши на товсті кулі-бульбашки, що нависали над кожним ловцем.

— По-багатому, — підтримали його інші, дружно натискаючи кнопки поділу.

Бульбашки, кумедно трясучись, позависали над отвором, віддаючи частку кульок до спільної заглибини.

Над вільним столиком зависли ще три величезні бульбашки і з десяток менших.

— Перебіжчики не повернуться. Що робитимемо з бульбашками Тремпа, Ділекта й Пліта? — поцікавився Квінт.

Тихо вилаявся Тихін. Він досі перебував під враженням. Вважав, що вже з ким-ким, а з ловцями такого не мало б статися.

Що ж, три ловецькі бульбашки вже ніколи не стануть у пригоді своїм господарям. Такі бульбашки зазвичай розподілялися на розсуд товариства.

— На підтримку немічних ловців! — запропонував Ештон і додав решту своїх кульок.

— Добре діло! — підтримав Дік.

— І я не проти. — Квінтові кульки теж долучилися до купи.

— І мої туди запакуйте, най буде так, — спокійно додав Дервіш, засовуючи люльку за пояс.

— Це добре діло хай зарахується їхнім душам, — зітхнула Клер, одна з небагатьох жінок-ловчинь, теж додаючи свої кульки.

Кульки монотонно зсипалися у велику скриню під загальний схвальний гомін. Відразу ж назвали тих, кому потрібна допомога, і зголосилися охочі її доправити.

Ештону страшенно подобалося гуртування ловців. Народжувалося відчуття єдності та сили. Вони можуть допомогти собі й тим, хто зараз більше від них потребує підтримки. Зрештою, хто їм допоможе, як не вони самі?

На круглих столах з’явилися страви, і нарешті закрутилися балачки не про сьогоднішнє, а про те, хто що цікавого бачив, чув, виловив. Спорожнілі бульбашки заясніли, знову наповнюючись кульками. Ловці один за одним висловлювали Ештону повагу й підтримку.

— Не радій завчасно. Сподівайся завше на свої сили, — Дік нагадав одне з правил ловців. І додав ледь чутно:

— Не забувай, що дехто підтримує зараз не тебе, а твій еполет.

— Дякую, друже. У мене нема ілюзій. Невже думаєш, що маги-вершинні…

— Тс-с-с, не треба про них. — Дік не дав договорити. — Насправді вони не озвучили своїх намірів, їх можна розуміти і так і сяк. Для того, щоб вирішити справу, за якути взявся, магічна підтримка не потрібна. Усі присутні почули й побачили все, що захотіли почути й побачити. Ти й так розголосив усьому світу свої тривоги. Багато з тих, хто хотів ситнішого життя, тепер задумається, чи варто обирати в компаньйони магів. Процес очищення розпочався. Треба йти до Правителя. Вибери з ловців п’ятьох-десятьох. І хай кожен по десятку своїх вибере. От і матимеш перевірених і надійних людей. Тоді можна не остерігатися зради.

— Сам бачиш, що коять маги й вершинні. Раніше вони собі такого не дозволяли, — тихо мовив Ештон.

— Тепер вони доберуться й до ловецьких родин, — сказав Дік.

Дервіш почухав потилицю:

— Тре’ думати. Можна ту чекати. Але то всьо одно нич не даст. За пару день виберут, хто поведе Правителя до Офіри. То буде по всьому…

Ештонові навіть на думку не спадало, що, одягнувши еполет, він тим самим може викрити свій родовід, а з ним і дім-схованку, де перебувала Арніка. Дік був правий у всьому. Дрібний, жилавий, гостроязикий, він умів захистити не лише себе. У бійці завжди перший. Навіть немолодий вік не заважав йому побешкетувати. Він завжди дивував усіх якимось дитячим потягом до справедливості. Разом із тим Дік — доволі непростий чоловік. Чого вартує хоча б шамабальський танець викриття. Хтозна, скільки ще таких танців у нього в запасі?

Дік був також і скарбницею філософських думок, жартів та алюзій. Миттєва реакція, глибока вдумливість, замішана на запальному характері, — це все він. І зараз Дік слушно радить рятувати рідних і збирати сили для захисту. Усе правильно. Тільки де ж вони, його рідні? Як їх знайти? Болючі запитання. Щоправда, коли він по стількох роках зневірився хоч колись відвідати місто й місце свого народження, дім повернув його потаємні емоції й бажання. Родовий будинок відкрив йому картини зі щасливого дитинства, а Арніка навчила не боятися довіряти людям. І Ештон розкрив себе ловцям, показав, хто він, розповів, що робиться зараз у його голові, пояснив свої відчуття, тривоги. Страху за себе в нього не було, його замінило розуміння, що він зобов’язаний зробити щось. Що саме — ще не знав, але відчував сили виконати будь-що, важливе й необхідне людям чи краю, і не зважати на перешкоди. Дік зі своєю готовністю ухвалювати рішення й відповідати за них був для нього справжньою знахідкою. Ештон вдячно погодився прийняти його допомогу.

— У Палацове місто треба йти. До Правителя на розмову. — Клер прискіпливо оглядала ловців і захопилася погладжуванням своєї