Ловці думок - Любов Відута
— Aut cum scuto, aut in scuto,[12] — Арніка дивилася у своє майбутнє й була готова до боротьби.
— Carpe diem,[13] — відповів Колос, сприймаючи її слова і на свій рахунок теж.
— Мир твоєму дому, — попрощався Ештон.
— Мир і благоденство вам, — у тон йому відповів Колос, благословляючи Арніку, як це зробив би Чист.
— Vivere est militare?[14] — запитально і водночас ствердно дівчина попрощалася з Колосом удруге.
— Vivere est cogitare,[15] — із ніжністю відповів Колос, окреслюючи над її головою знак благословення.
«Я вперше бачу його таким. Після смерті Чиста він по-іншому до мене ставиться, і це бентежить та навіть трохи лякає», — думала дівчина.
У Ештона в голові ще трохи паморочилося, та він не міг не помітити трепету прощання Колоса з Арнікою. Він бачив тривогу в її очах, бачив, що Колосові червоні кульки-думки темнішають і ледь не вибухають у просторій кімнаті. Вибір є завжди. Зараз вона обрала… як би це правильно сказати… незалежність від Колоса чи що? Вона не дуже хотіла робити цей вибір. Можливо, не сьогодні чи не зараз. Але зробила. І Колосу довелося із цим змиритися. Хоча хтозна, чи змирився би він, якби не Ештон…
У житті, відокремлюючи друзів від ворогів, хлопець давав шанси всім, хто перебував поміж чітко окресленими межами дружби й ворожнечі, примкнути до будь-якої сторони й стати для нього тим, ким новий знайомий захоче. Друзі та вороги теж часто виходили за умовно проведені Ештоном межі. Він не боровся з тим, бо вважав марною справою вчити корову літати. З полумиска глека не зробиш, а підступна людина порядною не стане. Порядний і благородний може оступитися, помилитися, і, залежно від того, що він обере для себе далі, стане зрозуміло, чи злетить він над високою планкою добра, чи потоне, падаючи глибше нижньої планки, занурюючись у безвихідь чорноти зла. Тому що кожен вибирає сам — і він, і Колос, і Арніка, і… Словом, усі мають вибір.
Але зараз не час філософствувати — у домі його дитинства лежить поранений і безпорадний вогнекрил. Ще декілька днів тому ледь не всесильний і могутній, він сьогодні, як ніхто, потребував допомоги.
Ештон струсонув головою, наче від того всі спогади й думки мали б стати на місця, і, ледь торкнувшись руки Арніки, що сиділа поруч, сказав:
— Час іти!
Дівчина кивнула. Колос приклав праву руку до грудей, трохи схилив голову в дружньому напівпоклоні й простяг руку вперед. Жест дружби, поваги й підтримки. Рукав шовкової сорочки оголив міцну, мускулисту правицю. Ештон повторив жест Колоса, виказуючи у відповідь свою прихильність і повагу.
— Ubi concordia, ibi victoria,[16] — уже біля воріт прошепотів Колос.
Холодний медальйон, що висів на шиї, не міг угамувати палкі почуття, які вирували в серці Ештона. Він примусив серце стукотіти тихіше, увімкнув думотон, підправив наплічник і, переконавшись, що поруч нікого нема, ступив разом із Арнікою в тишу нічної вулички. Юнак думав про холод каменю, міць бруківки, свіжість вітру, надмірну сирість, що передвіщала близький дощ. Два темні силуети, закутані в плащі, квапливо сунули з тепла, затишку й комфорту в невідомість. Обоє розуміли, що тільки їхнє лікування й підтримка можуть допомогти вогнекрилу. Колос окреслив їм ризики, на які вони пішли під час підписання угоди. Вони перешкодили чиїйсь грі, і тепер слід очікувати ходів невидимого й невідомого суперника. Переконавшись, що довкола ні душі, разом зайшли у хвіртку Ештонового подвір’я.
— Ми вдома, — видихнув юнак.
— Отже, усе буде добре, — підтримала його Арніка.
Життя
в батьківському домі
Скроплена нічною росою трава ластилася до ніг Ештона, дерево підіймало гілля, щоб ненароком не зачепити його в темряві, мала невибаглива квітка, яка розпускалася щоночі, ніжно пахтіла, пробуджуючи дитячі спогади. Щастя!.. Хіба можна бути щасливішим? Де й коли? Лише в дитинстві, поруч із дорогими серцю людьми — батьками. Їх нема поруч, та їхній дух витає тут, треба тільки вірити в це.
Вони зайшли в будинок. Вогнекрил отямився. Був слабкий, але, вочевидь, ліки дідуся Леона творили дива. Ештон невимовно зрадів.
— Мир тобі в моєму домі! — Ештон зробив легкий наголос на слові «моєму», щоби вогнекрил зрозумів, що перед ним друзі й боятися йому нічого.
— Мир тобі! — привіталась Арніка, що йшла слідом.
Її присутність заспокоїла вогнекрила. Він ледь кивнув головою й прошепотів:
— Мир вам!
Арніка відклала великий кошик із їжею, який Колосові слуги приготували для них, підійшла до вогнекрила й подала йому марулу — кисло-солодкий м’ясистий плід жовтого кольору. Його м’якоть мала б утамувати біль, спрагу й голод. Вогнекрил з’їв невеликий шматочок і знову заснув. Арніка й Ештон позмінно чергували біля нього. Шкіра вогнекрила то ставала темно-фіолетовою, і тоді він марив, то світлішала, тоді його дихання ставало спокійнішим і рівнішим.
Життя вогнекрила було у великій небезпеці, вони це розуміли, але не могли привести до нього лікаря, бо тоді їм обом загрожувала б смертельна небезпека. За законом, знайшовши пораненого вогнекрила, люди мали б негайно викликати Верховну охорону. Та друзі не знали, хто його поранив, і не хотіли наражати його й себе на ще більшу небезпеку. Побачивши, що ліки допомагають, сподівалися на життєві сили вогнекрила. Вони напували й годували його, перев’язували рану, давали ліки від дідуся Леона, і вогнекрил став видужувати.
Він уже не марив, щоразу довше розмовляв із Арнікою та Ештоном, його шкіра знову ставала світло-фіолетовою. Він виходив на подвір’я, щоб поміркувати про те, чого його рятівникам краще не знати.
Арніка розмістилася на другому поверсі, у кімнаті Ештонової мами. Ештон і вогнекрил зайняли кімнати першого поверху. Юнак згадував усе нові й нові подробиці з дитинства — тихе життя йшло йому на користь. Не міг пригадати лише свого викрадення з дому і того короткого часу до появи в чужому місті, у кутку чужого подвір’я біля саду. Не уявляв, хто це зробив і навіщо. Ештон перебирав свої дитячі спогади, передивлявся їх, наче кінострічки, вдивлявся в обличчя людей, що тоді
