Ловці думок - Любов Відута
Ештон перекидав у руках невелику кульку — свою найулюбленішу дитячу іграшку. Її залишили на подвір’ї на найвиднішому місці, наче чекали, що він прийде й візьме її до рук. Іграшка лежала біля вхідних дверей. Ештон ураз пригадав мамин голос, який кликав його додому й нагадував, щоб він не забув своєї улюбленої кульки. Він справді вдома! Йому хотілося кричати, плакати, сміятися, робити щось відчайдушне, неймовірне! І юнак не стримався. Покачався по траві, підстрибнув угору, зірвав квітку й подарував її Арніці. Потім скинув у траву наплічник і ліг горілиць, удивляючись у небо. Сили прибувало — земля додавала її. Ештон відчував, що нарешті знайшов ту точку опори, завдяки якій може перевернути світ. І, можливо, знайшов ту людину, для якої він хотів би це зробити… Юнак дивився на Арніку знизу вгору і розумів, що вона неспроста з’явилася в його житті. Із дівчиною до нього повернулася удача. Але його не полишало відчуття, що батьки не могли просто так покинути будинок. Вони мали щось залишили для нього…
Хлопця враз охопили догадки й роздуми. І хоча ще мить тому він був неймовірно щасливий, раптом зрозумів, що треба робити якісь дальші кроки.
— Спробуємо зайти до будинку, — сказав Ештон нібито Арніці, але насправді більше самому собі, і невдовзі вже звично порядкував на балконі. Він витяг зі схованки ключ і цього разу вже не для того, щоб бодай колись покласти його туди знову.
«Він таки трохи схиблений», — тим часом думала Арніка. Вона оглядала подвір’я, крокуючи садовою доріжкою, і вкотре запитувала себе, що робить поруч із цим дивним юнаком. Дівчина повільно обходила будинок і розуміла, що попри всю його дивакуватість таки неймовірно рада їхньому знайомству. Вона пригадала Ештона відразу, як тільки побачила на його шиї камінь на шкіряній шворці! Хто міг би подумати — це той самий мокрий і обірваний хлопчина, бідолаха з Палацового міста, із якого сміялися її товариші! Той, кому вона подарувала свій кам’яний оберіг, що його колись у дитинстві дав їй Чист. Батька вже немає, а оберіг знову повернувся до неї. Коло… Якби не Ештон, то вона, імовірно, виїхала б із міста, хоча тут стільки всього цікавого, стільки можливостей для роботи, її дім. Зрештою, смерть Чиста теж зобов’язує її залишитися. Хто ж, окрім неї, знайде й покарає вбивцю?
Раптом дівчина скрикнула: їй здалося, що кущ ворухнувся, що під ним хтось ховається. Вона гукнула Ештона, який саме схвильовано підносив ключ до замка. Почувши голос Арніки, юнак миттю опинився біля неї.
— Там хтось ворушиться! — Дівчина вказала на розкішний кущ із яскравими малиновими квітами.
«Мабуть, якогось ховрашка чи їжака злякалася», — поблажливо подумав хлопець.
Щоб довести, що боятися нічого, мовчки підійшов до куща й широким жестом відгорнув його гілля. На землі нерухомо лежав вогнекрил!
— О-о-о, ні! — простогнав Ештон, сахнувшись. — О ключники Офіри! Як на мене, це вже занадто!
Він пригадав бій, який недавно бачив із балкону будинку, і жахнувся — ще тільки мертвого вогнекрила йому бракувало! У тому, що той мертвий, Ештон ні на мить не сумнівався. Ніхто не вижив би без допомоги після такої бійки!
Поранений вогнекрил
Аж раптом вогнекрил тихенько застогнав, наче почув Ештонові думки і не погоджувався з ними. Арніка схопилася за голову, юнак від несподіванки вкляк на місці. Вони кинулися до пораненого. Ештон поніс вогнекрила до дверей будинку, дівчина допомагала, як могла. Юнак без особливого трепету, який мав би бути під час повернення додому, твердою рукою відчинив двері ключем, бо в той момент на зайві хвилювання й церемонії часу не було. Зараз лише від них із Арнікою залежало життя вогнекрила, і вони обоє добре це усвідомлювали.
— Як він сюди потрапив? Хто насмілився стріляти у вогнекрила? — схвильовано запитала Арніка.
— М-м-м… — хотів був пояснити Ештон, але прикусив язика.
— Ти знав? Ти знав і привів мене сюди? — накинулася на нього дівчина, але, побачивши, як хлопець розпачливо розвів руками, зрозуміла, що він і сам шокований тим, що на його подвір’ї під кущем стікає кров’ю поранений вогнекрил.
— Ти стаєш небезпечним другом, — зауважила Арніка. Вони обоє були із цим згодні. І навіть вогнекрил, якби тільки міг розмовляти, теж із цим погодився б.
Вони не знали, як правильно лікувати вогнекрилів — це ж не зовсім люди. Тому просто промили рани, обробили їх антисептиком, а тоді Ештон зі шкіряної торбинки, яку отримав у подарунок від діда Леона, вийняв чудодійну мазь і щедро намастив нею досить глибоку рану незваного гостя. Перев’язавши її й трохи видихнувши після такої напруги, Ештон та Арніка декілька хвилин сиділи мовчки. Потім дівчина скропила обличчя вогнекрила водою і майже силою влила в напівживу істоту декілька крапель живильної рідини.
«Добре, що він фіолетовий, а не вишневий, — чомусь подумав Ештон, — так криваві рани краще видно».
Він не ризикнув сказати це вголос та налякати Арніку ще й тим, що розуміється на різновидах вогнекрилів, бо їй і так дісталося — то його рятувала, то вогнекрила тепер разом із ним лікуватиме…
— Краще ми його не знаходили б, бо тепер маємо забагато клопоту, — ніби на підтвердження Ештонових думок шепнула Арніка. — Хоча, з іншого боку, таки добре, що ми його побачили. Може, він виживе? Як гадаєш, у нього є шанси?
Юнак знизав плечима.
— А я от думаю, що все залежить від того, скільки він тут пролежав, — розмірковувала далі Арніка.
— П’ять днів, — відповів, хвильку помовчавши, Ештон.
— Скільки?.. Ти знав і дозволив йому тут помирати? — жахнулась Арніка.
— Ні, я не знав, — хлопець заперечливо похитав головою.
— А звідки тоді?.. — дівчина питально подивилася на Ештона.
Юнак розумів, що Арніка має право дізнатися багато про що, та не знав, із чого почати розповідь. Він никав кімнатою, наче вирішив виміряти її кроками. Ештон не міг і не хотів розповідати дівчині всієї правди, бо хотів убезпечити її від Верховної охорони, від будь-кого, хто захотів би розпитати її, від сірих ловців, що могли скористатися її думками. А може, краще розповісти про все, не криючись? Хлопець рвучко розвернувся біля Арніки, сів поруч неї в оббите цупкою тканиною напівм’яке крісло, поклав обидві руки їй на плечі і,
