Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Ти якийсь напружений сьогодні. Злітав би до Даяни, перш ніж починати серйозні справи. – Натан поклав частково-трансформовані долоні на камінь і той нехотя здався під нашим натиском, відкочуюючись у сторону. За ним виднілися невеликі ковані двері. Я направив на них промінь свого вогню, знімаючи охоронне закляття.

- Потім. – коротко кинув, заходячи всередину. Чи не вперше думка про гарячу драконесу залишила моє єство байдужим. До горла підкрався липкий страх. Все дуже і дуже погано. – Закрий двері. – нервово наказав другові і запалив угорі полум’яний пульсар.

- Все. Ми одні. – промовив той. – Розказуй, що такого могло трапитися, щоб ти притягнув мене аж у таку дупу? – не став церемонитися Натан. Я вирішив наслідувати його і теж одразу розкрити карти.

- Ти чув колись про випадки, щоб істинною парою для дракона ставала людина?

Навіть у напівпітьмі я ясно побачив як витягнулося обличчя друга. На ньому змішалися всі ті почуття, що зараз наповнювали мою душу: шок, невіра, заперечення, розгубленість та огида.

- Тільки не кажи, що... – почав був Натан, проте я обірвав його. Не хотілося навіть озвучувати це жахливе припущення.

- Сподіваюся, що ні. Просто, як виявилося, вона не сильніша за інших менталістів і при повторній спробі закляття відскочило від мене, як завжди. – розвернувся та попрямував у дальній вугол, минаючи скрині з золотом та дорогоцінним камінням.

- Тоді як у неї вийшло стерти твої спогади? – чим далі, тим більше дивувався напарник.

- Правильні питання ставиш. – похвалив я Натана. – Чаклунка сказала цо це можливо за умови, що в той момент я був стовідсотковою людиною. – на останньому слові пульсар під стелею замиготів, видаючи моє нервування. Друг напружено покосився на нього. Хто ж як не він усвідомлює всю плачевність ситації.

- І що ти плануєш робити? – запитав той після затяжної мовчанки.

- Шукати інформацію. – я обвів рукою скрині зі старими документами, книгами та сувоями, що ми привезли з собою на цю планету. – Якщо знайду хоч згадку про те, як дракон став людиною без істинної пари, це дасть ключ до відгадки моєї вразливості. Або ж підійде стовідсоткове підтвердження факту, що дракони та люди не можуть бути парами. Обидва варіанти підійде. – вдавано байдуже знизав плечима, намагаючись залишатись спокійним.

- Але ж на Еліамі не було людей... – несміливо почав друг і напоровся на мій суворий погляд. – Майже.

- Я знаю. Проте, можливо, на Теї були такі прецеденти, про які вирішили змовчати. – Натан кивнув.

- Отже, шукаємо все, що зв’язано з історією людей від самої Мусіми?

- Так. – коротко відповів я і ми прийнялися за довгі та нудні пошуки чогось, не знаю чого і там, не знаю де.

Небагато драконів володіє таємницею того, як давно ми зустрілися з першою представницею людської раси. Майже весь наш малочисельний клан переконаний, що від Катаклізму на Еліамі нас урятував Творець. Більше того, вони стали забувати навіть про ціну, яку було заплачено за наш порятунок, повністю пірнаючи у блага цього світу. І лише ватажки та їх довірені люди досі зберігають у серцях гірку правду.

Наша планета занепадала та руйнувалася. Колись життєдайна та квітуча земля перетворилася на темний та холодний кусок криги. Дракони, що могли ще перетворюватися, замерзали у польоті та розбивалися, а сонце згасало з кожним днем все більше і більше, забираючи у Еліаму магію. Енергія стрімко покидала нашу планету і коли, вже здавалося, нічого нас не врятує від загибелі, з’явилася вона – жінка з неприроднім вишневим волоссям та такими ж яскравими очима.

Це була чаклунка на ім’я Мусіма, що представилася як «мандрівниця». Згідно переказів, її безмежно налякала ситуація на планеті, а тому та запропонувала свою допомогу в обмін на те, що ніколи і нікому не скажемо, яким чином нам удалося врятуватися. Це було дивне прохання, проте ми сумлінно виконуємо його і донині.

Мусіма зібрала всі сили, що були в її тілі та до останнього тримала портал відкритим, доки наші предки несміливо робили крок у новий світ. Першими послали жінок та дітей, а коли дійшла черга чоловіків та старих, лише десяток з них встигли стрибнути у магічну воронку, перш ніж та яскраво вибухнула. Пізніше виживші почали називати себе народом Мусіми на честь нашої спасительки, щоб хоч якось увіковінчити нашу безмежну вдячність за її героїчний вчинок.

Новий дім виявився, водночас, і прекрасним місцем, по вінця наповненим магічною енергією, і сповненою людської жорстокості прірвою. Підкорені благородністю та добротою спасительки, ми наївно довірилися людям, а ті забажали нас поневолити та перетворити на рабів. Вони ловили драконів у магічні сітки,  викрадали дітей та жінок, намагаючись виростити власне покоління покірних рептилій.

На превелику драконячу гордість, у них нічого не вийшло. Мій дід зібрав відважний загін безстрашних бійців і в один день вщент спалив людську столицю Авіталь та зруйнував їхній замок. Нагадування про ті кровопролитні часи досі помітні на покалічених східних вуличках міста. Це була тяжка та жорстока війна. Вигнані бідою з одного світу ми продовжили битву за виживання у іншому. Запеклу боротьбу не на життя, а на смерть, що триває ось уже дві сотні років.

- Знайшов! – вигук Натана витягнув мене з виру неприємних спогадів та почуттів.

- Що там? – запитав у нього, проте вже із виразу обличчя друга, зрозумів – інформація мені не сподобається.