Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало
Парубок був високий, широкоплечий, великий загалом. Такий собі роковий брюнет з новинних листків. Навіть вусики такі ж. І в цілому прилизаний, немов цукровим сиропом облитий. Та ще й ніс, мов з золотої монети. Гордий такий ніс. І підборіддя мужнє. Мабуть через це парубок не став відрощувати дуже модну серед людей борідку. Навіщо таку красу ховати.
Зображення на новинних листках посміхалися і ілюстрували собою новини про те, що чиясь дочка з кимось втекла, а іще чиясь себе зганьбила не виходячи з дому тітоньки. А цей парубок, при своїх вусиках і з підборіддям зумів скорчити настільки неприємну пику, що ні одна дівчина не спокусилася б. Скоріше втекла з вереском, прийнявши за розбійника.
— Що ж ви всі такі здоровенні? — спитав Лялянівель сідаючи на лавці. — Чого треба? — спитав зверхньо всім своїм виглядом демонструючи, що парубок закриває йому сонце. Ельфи ж то коти, а коти люблять сонечко.
— Поговорити треба, про дівчат, — відповів здоровань і спробував схопити Лялянівеля за комір, чи за волосся, хто його знає. Можливо він думав що схопить і підніме на ноги. А то розсівся тут.
Лялянівель різко вдарив по долоні, перехопив пальці і викрутив так, що парубок завив, супив вправо і склонився вперед.
— О це правильно, повагу потрібно демонструвати, — похвалив його ельф і навіть посміхнувся.
А цей тип взяв і не оцінив. Він вирвав свою долоню, відскочив і зашипів:
— Ти ще пошкодуєш, нелюд! Дуже пошкодуєш!
І, не чекаючи що ельф йому на це відповість, банально втік кудись в сад. Високо і смішно підкидуючи ноги, як та маленька дитина. Причому біг не в сторону будинку.
— І хто це був? — спитав сам себе Лялянівель.
Мабуть з тієї сторони є іще один вхід. Або цей тип банально переліз десь через паркан. Чи діру зробив. Люди взагалі дивні часом, будь що зробити можуть.
Похитавши головою, Лялянівель знову ліг на лавку. Не буде ж він бігати слідом за різними невідомими. Тим більше, цей тип навіть не сказав, що йому треба крім балачок про дівчат.
— Може він хотів на когось пожалітися? І не знайшов нікого крім мене, — з сумнівом сказав Лялянівель. — З думки збив. Значить, вишня, липа обов’язково. Мідь. На кути нехай буде срібло, можна взагалі те, тоненьке, котре на горщики для квітів ліплять. А ось середина… що там за камінь повинен бути? Не пам’ятаю.
Ельф ще трохи полежав, подумав і вирішив купити білий і рожевий кварц. Найстандартніший. Зіпсується, буде не шкода. Замінити можна буде. І підходить майже для всіх амулетів, якщо, зазвичай, не хочеш зробити щось визначне. А робити визначне Лялянівель якраз не збирався. Головне щоб магію тримав, даючи Дарці час її відчути і заспокоїти.
— І щоб камінчик світився, — кивнув своїм думкам Лялянівель. Дівчатам воно подобається. Навіть якщо вони орчанки і Сокири.
Йти назад до будинку Лялянівелю не хотілося, тому він вирішив пошукати хвіртку через яку втік дивний здоровань. А не знайде, тоді вже повернеться. Ельфи ж коти, гуляють, де хочуть.
— І по парканах лазять, — пробурмотів ельф.
І звичайно ж не помітив з яким інтересом на нього дивиться маленька сова-сплюшка. Та й хто стане звертати увагу на погляди пташок?
***
По провулку йшов ельф. Гарний, блондин з волоссям білим, як сніг. Вдягнений, нажаль, не в елегантний наймодніший костюм і навіть не в те химерне шмаття, в якому зазвичай співають ельфи-барди. Звичайні чорні штани, світла сорочка і куртка зі щільної, зеленуватої тканини, з шкіряними накладками на плечах і ліктях. У ельфа при собі не було ні лука, ні меча. А те, що під курткою, під пахвою ховається доволі довгий мисливський ніж міг сказати хіба що професійний вбивця. Загалом всі знали, що ельфи і з допомогою магії непогано захищаються, так що відсутність зброї нікого б не здивувала. Ну, нікого з тих, хто взагалі ельфами інтересується. Здоровань, який хотів поговорити про дівчат, наприклад, про ельфів майже нічого не знав. Вважав, що вони не вміють нічого окрім співати пісеньки і не пускати людей в свій ліс. І те, що нещастя зустрінуте на лавці може так боляче вивернути руку, стало для нього неприємним сюрпризом.
Пси на ельфа чомусь не гавкали. Кішки дивилися з подивом. Перехожі ще з більшим подивом, одна бабуся навіть довго підсліпувато щурилась, але й вона нічого йому не сказала. Куди втік здоровань, було незрозуміло, але ельф і не збирався його шукати. В нього були справи цікавіші. Він збирався стати на дорогу майстра, від якої колись відмовився, вирішивши, що там нецікаво. В голові у нього, на його ж подив, звідкись спливали схеми, поєднання, переліки і багато чого іншого, що стосувалося амулетів.
Лялянівелю навіть захотілося знайти того здорованя і подякувати йому. Можливо це його поява так вплинула. Але це потім. Зараз йому потрібно знайти місця де можна все потрібне купити. Заразом з містом познайомитися можна. На людей подивитися.
— Хух, — тихо видихнула сова, яка нечутно летіла слідом за ним, з дерева на дерево, ігноруючи те що вдень сови не літають. — Подивишся, — пообіцяла і тихо випарувалась, мов її й не було.
А десь недалеко спіткнулася дівчина і пролила собі на спідницю вишневе вино з глечика. Глечик їй вручила бабуся, хоча дівчина відбивалася від нього як тільки могла, і веліла віддати тітці, щоб та не сумувала. А спідниця була біла і червона пляма на ній була занадто помітна.
— Ну ось, покрасувалася, терпіти не можу вишні, — сердито схлипнула нещасна, озирнулася, чи не бачить це неподобство хтось і рішуче пірнула в провулок. Там перехожих менше і до тітки можна добігти швидко. Можливо спідницю ще можна врятувати, хто знає.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно