Провісниця - Кетрін Огневич

Дивно, але Лліріан виявився досить гарним і зовсім не таким, яким я його собі уявляла. Як виявляється, я помилялася. Я думала, що перевагою Лліріана є лише палац Повелителя і королівський сад, але виявилося, що в Лліріані дуже багато красивих місцевостей. Щойно ми залишили палац під виглядом звичайних людей, як одразу ж попрямували до садів Марео, богині мудрості, якій поклонялися лліріанські маги. Мушу визнати, ця визначна пам'ятка вразила мене тим, що тут було безліч фонтанів і заповнених різними квітами алей. Загалом, досить мальовничий краєвид.

Після цього ми вирушили в самісінький центр Лліріана, де було щось на кшталт ринку, на якому, за словами Фабіана, можна знайти будь-що - від будь-якої брязкальця до наймогутніших заклинань для магів. Вразило мене також і те, що в Лліріані мешкали не лише люди чи маги, а також й інші магічні істоти. Коли я побачила посеред вулиці фавна, одягненого в класичний костюм, то подумала, що в мене галюцинації. Скоріш за все, я стояла, роззявивши рота, і витріщалася на фавна, оскільки поруч пролунав сміх Фабіана. Зі сміхом він ледве відтягнув мене звідти, а я от усе ніяк не могла перестати дивитися на фавна, який залишився далеко позаду нас.

— Ой, Кессі, ти така смішна! — все ще кепкуючи з мене, сказав мені Фабіан, чим одразу ж привернув мою увагу.
 
— Чому це? Тому, що я витріщалася на фавна?
 
— Наче ти не бачила раніше фавнів!
 
— Ну, знаєш, одна справа бачити їх на малюнках або у фільмах, і зовсім інша - зіткнутися з ними в реальному світі! І взагалі, совісті в тебе немає! До твого відома, я у своєму житті ніколи не зустрічала когось несхожого на людину. Того ж фавна, наприклад.
 
— Гаразд, вибач. Іноді я забуваю, що ти з іншого світу.
 
 — Справді, чи що? — здивовано запитала я хлопця, хоча й знала, що навряд чи він мав на увазі саме те, що сказав.
 
 — Так, іноді мені здається, що ти звідси. Напевно, це тому що в тебе теж є дар, який робить тебе особливою.

 — Ну, знаєш, не сказала б, що дар передбачення - це так вже й круто.
 
 — Круто? — здивовано перепитав мене Фабіан, і тепер була моя черга сміятися.
 
 — Це таке слово. Ну, знаєш, це майже як добре, тільки краще, я б сказала. Більш неймовірне чи що... — І знаєте, що? Я побачила, як куточки губ цього негідника злегка смикнулися, немов він намагався стримати посмішку!
 
 — Кессі, я нібито трохи знаю кілька земних слів, тож не обтяжуй себе, — нарешті видав цей негідник, за що я одразу ж ляснула його по плечу.
 
— Ах ти гад! Змусив мене думати, що не розумієш, про що я говорю, а я ідіотка тобі повірила! Та ти... Ти... Все, бачити тебе не хочу! — розлютилася я на хлопця, і покрокувала вперед, гордо задерши носа. Мені було начхати, що він біжить за мною, і кличе на ім'я.

Я була до біса зла на нього, що навіть не хотіла з ними говорити!

Подумати тільки, вирішив з мене ідіотку зробити! Ну вже ні, мені і на Землі таких вистачало. Не треба мені такого щастя...

Забувши про Фабіана, я пішла вперед рядами, де продавали різні речі. Однак, проходячи повз одну торгову лавку, я зупинилася. Раптово з'явилося таке відчуття, наче хтось мене кликав. Спочатку я подумала, що це Фабіан, але озирнувшись, хлопця так і не виявила, і продовжила свій шлях. Напевно, загубився серед натовпу людей.

"Провіснице...",  почувся голос у моїй голові, і я ледь не спіткнулася на рівному місці.

"Провіснице, йди до мене....", знову почувся той самий голос, і щойно я обернулася, то відразу зачепилася поглядом за кулон на вітрині. Я навіть не помітила, як ноги самі понесли мене до прилавка. І ось тепер я стояла просто біля вітрини і зачаровано дивилася на кулон у вигляді сонця. Усередині був якийсь фіолетовий камінь, який злегка світився.
 
 "Ну ж бо, доторкнися, Провіснице, і опинишся там, де захочеш...", пролунав той самий голос, і я мимоволі простягнула руку вперед, відчайдушно бажаючи доторкнутися до кулона.
 
 — Що це ви робите, дівчино? — запричитав поруч чоловічий голос, від чого я одразу ж зробила крок назад, а потім насилу відвела погляд від кулона і подивилася на літнього чоловіка в окулярах і пошарпаному червоному балахоні.
 
 — Вибачте... - пробурмотіла я, ніяковіючи від його сердитого погляду, який потім трохи пом'якшився, побачивши мою реакцію.
 
— Гарний, чи не так?
 
 — Так. Скажіть, скільки він коштує?
 
— Двісті голдринів.
 
 — Голдринів? - перепитала я його, не розуміючи, про що він говорить. Очевидно, це валюта Лліріана... Цікаво, скільком доларам дорівнює один голдрин? І наскільки це велика сума?
 
 — Так. Це досить цінна робота. У кулоні міститься доволі сильна магія, яка дає змогу його власникові переміщатися з одного світу в інший.
 
 — Виходить, це щось на зразок порталу?
 
 — Абсолютно вірно. Будете брати?
 
— Я б хотіла, але в мене, на жаль, немає таких грошей. Вибачте, що потурбувала вас, пане... — пробурмотіла я у відповідь, а старий лише гмикнув. Ну, в принципі його зрозуміти можна. Я отиралася біля крамниці, придивлялася, морочила голову, і так нічого й не взяла.
 
 — Ось ти де! — пролунав поруч голос Фабіана, від чого я здригнулася. Він тут же взяв мене за лікоть і відтягнув убік, подалі від старого. — Я скрізь тебе шукав, а ти ніби крізь землю провалилася!
 
— Та невже? Ну, ти знайшов мене. Що далі?
 
 — Я переживав за тебе, Кессі. А що, якби тебе раптом могли викрасти? Необов'язково було тікати від мене.
 
 — Ну, необов'язково було робити з мене ідіотку. Так що ми квити.
 
 — Серйозно, ти все ще дуєшся?