Провісниця - Кетрін Огневич

 —  У чому справа, Фабіане? Ти вже два дні уникаєш товариства нашої гості. Я чогось не знаю? Ви посварилися?  —  запитує Фабіана батько, від чого він важко зітхає. Забувши про пильність, хлопець проґавив той факт, що за ним завжди хтось стежить із поплічників короля. Тому зараз, сидячи за одним столом, у його компанії, він почувався кепсько. Крім цього, Фабіан знав, що він буде копатися в його голові, намагаючись витягти інформацію, яка так цікавить батька.

  —  Щось на кшталт того. Вона не хотіла мене бачити.
 
  —  Схоже, вона не захотіла приєднатися до мене, коли я запропонував їй прогулятися королівським садом.
 
  —  Я не здивований, якщо чесно. Якби я був на її місці, відреагував би так само.
 
  —  Фабіане, ти мене здивував! Зазвичай ти не такий, гм, сварливий. Однак, після спілкування із землянкою, ти поводишся інакше. Мені здається, чи між вами щось є?
 
  —  Тобі здається. Між нами нічого немає і бути не може. Вона зовсім не в моєму смаку.
 
  —  Справді? А мені вона здається досить привабливою дівчиною.
 
  —  Що ж, я дуже радий, що вона припала тобі до душі, але я не маю наміру більше говорити про неї.
 
  —  Як забажаєш, Фабіане,  —  сказав він, коли хлопець різко встав з-за столу, і попрямував до виходу. Двері переді ним відчинилися, щойно Фабіан закликав магію, але за мить закрилися. Зупинившись за два кроки від дверей, він озирнувся і подивився на батька.  —  Не забувай, що ти єдиний, хто може до неї достукатися. Тільки тобі вона може довіритися.

 —  У цьому я сумніваюся...  —  Двері відчинилися, і Фабіан вийшов із тронного залу, видихнувши від полегшення. Сам того не помічаючи, він поспішив униз сходами, що вели до одного з виходів у королівський сад. Напевно Кессі захотіла пройтися садом сама або ж у компанії тієї ж Ліари, якій він наказав наглядати за дівчиною.

І, звісно ж, Фабіан мав рацію, коли знайшов їх у рощі Іллейн, де зростали особливі квіти, ілеріани. Ці квіти вважалися рідкісними, і їх мало де можна було придбати. На відміну від інших видів квітів, іллеріани мали магічні та цілющі властивості. Подарувати цю квітку дівчині вважалося вельми приємним жестом, який вказував на те, що її шанувальник небайдужий до неї.

Крім цього, квітка Іллеріани вважалася розкішним подарунком і не кожен міг собі це дозволити, хіба що аристократи зі знатних домів. А в них цих квітів у королівському саду було доволі багато. Мати Фабіана дуже любила ці квіти і батько, щоб зробити її щасливою, створив у королівському саду спеціальне місце, куди вона могла б приходити і милуватися цими квітами в будь-який час.

Фабіан думав, що після її смерті батько позбудеться рощі Іллейн, яка слугувала нагадуванням про неї, але він помилявся. Батько приходив сюди щодня, милувався квітами точнісінько, як і мама колись. Ось тільки мало хто знає про це, оскільки він приходить у рощу тільки вночі, тим самим приховуючи від інших свою тугу. 

Фабіан добре знав, що вдень батько носить непроникну маску володаря Лліріана, але вночі це зовсім інша людина. І для нього все ще залишається загадкою, чому він так робить. Одного разу він запитав його про це, і батько відповів: "Коли ти знайдеш щастя, про яке і мріяти ніколи не смів, а потім втратиш його, то зрозумієш мене, сину...".

Що ж, можливо, коли-небудь Фабіан його зрозуміє. Ну, а поки що на нього чекала розмова із землянкою, яка напевно злилася на хлопця. Утім, привід у неї дійсно був, адже Фабіан просто зник без жодних пояснень, залишивши її саму. А зробив він це, бо злякався того, що відчув, і здається, що вона цілком могла відчути те саме, що і Фабіан, в ту мить.

Залишалося тільки підтвердити свою здогадку...

***
Гуляючи королівським садом разом з Ліарою, я все ніяк не могла перестати витріщатися на всі боки. Тут було так гарно, що прям дух захоплювало. Особливо, мені дуже сподобався гай Іллейн, де росли дуже гарні квіти, які з вигляду чимось нагадували троянди. За кольором вони були червоними і яскраво-рожевими. Здавалося, що квіти нібито сяяли при світлі сонця різними кольорами. За розміром квітка була досить великою і могла вміститися в моїй долоні.

Коли я обернулася, щоб запитати Ліару про те, що це за квіти, то побачила поруч із нею Фабіана. Сьогодні на ньому була білосніжна сорочка з вишивкою на плечах, де струменіли доволі дивовижні візерунки, а на ногах темно-коричневі штани і чоботи для верхової їзди. Виглядав він, звичайно ж, як завжди бездоганно. Ось тільки емоції на його обличчі змінювалися так швидко, що я навіть не могла достеменно визначити, засмучений він чи злий. Чи...розгублений?

— Світлого дня, мілорде, — якраз привіталася з ним Ліара, а ось я закотила очі, коли дівчина вклонилася перед ним. Ох уже ці формальності! Відчуття, ніби ми в якомусь середньовіччі, де дівчата мають вклонятися перед чоловіками. Ось це дратувало мене найбільше, от чесно!

Хоча, знову ж таки, це зовсім незнайомий мені світ, де все влаштовано інакше, не так як на Землі. Ну, не могла ж я сказати: "Гей, хлопці, ви про себе занадто високої думки!". Бачачи мою реакцію, Фабіан слабко посміхнувся, і я одразу ж відвернулася.
 
 — Ліаро, зроби ласку, залиш нас із леді Блек ненадовго, — почула я його голос, і подумки вилаялася. І з чого це раптом йому знадобилося поговорити зі мною наодинці? Можна подумати, нам було про що поговорити...

 — Як скажете, мілорде, — защебетала у відповідь дівчина, а я весь цей час стояла до нього спиною. Не хотіла навіть дивитися в його бік, оскільки знала, що рано чи пізно і я піддамся його чарівності, як і Ліара.
 
 — Нам потрібно поговорити, Кессі.
 
 — Справді? Здається, ми з тобою вже говорили, Фабіане. Хочеш, нагадаю, чим це закінчилося?
 
 — Кессі, я... Прошу, дозволь пояснити.
 
 — А з чого ти взяв, що я хочу тебе слухати? — запитала я Фабіана, і, не витримавши, повернулася до нього обличчям. Він стояв практично прямо переді мною, від чого я мало не врізалася в нього.
 
 — Тому що я засмутив тебе, — каже він, важко зітхаючи, а потім бере мене за руку.