Провісниця - Кетрін Огневич
Після того, як Фабіан загадково зник посеред нашої розмови, минуло вже два дні. За цей час він жодного разу не приходив, що трохи здивувало мене. Чомусь склалося таке враження, ніби хлопець уникає мене. Але навіть якщо й так, то з якої причини? А з іншого боку, може, це й на краще. Принаймні, він не буде зі мною панькатися як раніше. Зрештою, із самого початку було зрозуміло, що він був не в захваті, коли його направили до мене.
Звісно, що йому все це набридло і він передав цей непотрібний тягар комусь іншому. Я навіть хотіла запитати про це в Ліари, а потім зрозуміла, що буде якось дивно, якщо я почну ставити запитання. А то надумає ще собі казна-чого... Тож ця ідея теж пішла в небуття, як і інші.
За ці два дні я прочитала книжки, які мені передав ельф, а тому зайнятися мені було нічим. Я вже вивчила історію Лліріана, дізналася багато нового про звичаї цього народу і так далі. У принципі, було багато чого цікавого, і місцями навіть щось схоже із земними звичаями. Наприклад, якщо чоловік бажав залицятися до жінки, він мав попросити дозволу в батьків дівчини. Якщо дівчина відповідала на знаки уваги чоловіка і вони симпатизували один одному, між ними міг утворитися міцний зв'язок. Як я зрозуміла, щось на кшталт якихось магічних зв'язків.
Далі йшлося про якесь Єднання браутів, але я так і не зрозуміла, що це. З цього приводу було написано не надто багато, лише те, що такий зв'язок між закоханими вважався доволі міцним і непорушним. Але як і чому відбувалося це Єднання ніде не було описано. Втім, я не стала на цьому зосереджуватися, і рушила далі.
Йшлося також про те, що в деяких видів магічних істот заведено в разі зустрічі їхньої другої половинки залишати мітку, яка б означала, що ці двоє пов'язані одне з одним любовними узами. Загалом, у моєму світі такого не було, що, напевно, і на краще. Оскільки я б не хотіла, щоб хтось затаврував мене подібним чином. Це вже надто варварський жест!
— Леді Блек? — почувся знайомий голос ельфа, який відволік мене від роздумів, і я перевела погляд від вікна на ельфа, що стояв позаду мене. — Прошу вибачення, леді Блек. Я стукав, але ніхто так і не відчинив. Я занепокоївся, що щось сталося, і вирішив перевірити...
— Усе гаразд, Азгіре. Я просто задумалася і не чула, як ви стукали.
— І про що ж ви задумалися?
— Здебільшого розмірковувала про те, як схожі наші світи. Деякі звичаї Лліріана схожі з нашими, із Землі. Хоча було й щось новеньке... До речі, а правда, що дракони існують?
— Звичайно, леді Блек. Здебільшого, раса драконів, феніксів і стихійників процвітає на Латариніані, ніж тут. Як ви вже могли помітити, у Лліріані багато магів, ельфів та інших рас. Дракони для наших країв - це рідкість.
— Чому?
— Тутешній клімат підходив не всім кланам представників вогняних дихаючих, тому вони стали шукати світ, де клімат підходив би всім, і знайшли його на Латариніані.
— Цікаво... А далеко це звідси?
— Ну, скажімо так, щоб потрапити на Латариніан, потрібен маг, який зможе відкрити портал, що веде в це королівство. Якщо мандрувати каретою, то це займе кілька днів у дорозі.
— Ясненько. Що ж, мушу визнати, для мене в новинку, що у світі існують не тільки люди, а ще й інші істоти. Усе це вкрай...
— Лякає?
— Ні. Швидше... незвично.
— Що ж, я радий, що вас це не лякає, леді Блек. Хоча деяких рас усе ж варто побоюватися...
— Таких, як вампіри?
Азгір винувато відвів погляд убік, а я подалася вперед, підходячи ближче до ельфа. Він здавався... збентеженим? Хоча ні, не так. Я б навіть сказала, що він виглядав винуватим.
— Так.
— Ви ж знаєте, що не можете передбачити абсолютно все, га?
— Звичайно, але ось ви, леді Блек...
— Як і ви, Азгіре, я не можу передбачити те, що може зі мною трапиться. Ніхто не може. Така вже наша доля – бачити майбутнє інших, проте не своє… — Я бачу, як він збирається заперечити, а потім усе ж здається, і просто киває головою. — Ви не повинні звинувачувати себе в цьому, гаразд? Не можна покладатися на свої здібності, Азгіре. Вони не завжди можуть нам допомогти.
— Мабуть, ви маєте рацію, леді Блек.
— Ви ж знаєте, що можете називати мене інакше, еге ж?
— Леді Блек, ви дуже незвичайна людина і для мене честь перебувати у вашій компанії. Але знаючи те, ким ви станете, я не перестану звертатися до вас без титулу.
— Титул? Гучно сказано, Азгіре. Я всього лише звичайна людина, у якої є дар передбачення, і тільки. У мені немає нічого величного, щоб звертатися до мене, ніби я якась важлива персона.
— Не буду з вами сперечатися, оскільки знаю, що наполягатимете на своєму. І все ж, я тут у справі.
— У якій?
— Володар просив передати, що ви можете прогулятися королівським садом у його компанії після обіду.
— О, як мило. І все ж я воліла б прогулятися садом на самоті, ніж із ним. Можете так йому і передати, Азгіре. — Помітивши на губах усмішку ельфа, я повернулася до вікна і почала знову розглядати сад, розташований перед замком.
— Що ж, я знав, що ви так і скажете, леді Блек, — із цими словами ельф пішов, тихо прикривши за собою двері, нарешті залишивши мене саму. Ну, майже. Я забула згадати про те, що Ліара тепер практично ходила за мною по п'ятах?
— Відмовляти володарю - це вкрай небезпечна витівка, - пролунав поруч голос дівчини, яка саме вийшла з ванної кімнати.
— А підслуховувати - це шкідлива звичка! — заперечила я у відповідь, від чого у відповідь почулося пирхання. Ну, а що? Вона була в іншій кімнаті і, користуючись нагодою, підслухала нашу з Азгіром розмову.
— Так-так, знаю, я не втрималася. Але цікаво ж! — вигукнула у відповідь дівчина, від чого я розсміялася. Боже, яка вона кумедна!
— Гаразд, тоді зроби мені ласку, ходімо разом зі мною. Не хочу виглядати ідіоткою, якщо загублюся в королівському саду. До того ж, я й загубитися можу.
— Це навіть не обговорюється. Ми йдемо разом! — рішуче заявила Ліара, чим знову викликала в мене сміх. Так, з нею не засумуєш, та й спуску вона мені точно не дасть.
— Чудово. Сподіваюся, для цього мені не доведеться причепуритися і все таке?
— Ну...
— Ліаро, я поставила запитання...
— Доведеться дотримуватися етикету і...
— Дідько, як же я ненавиджу сукні!
