Провісниця - Кетрін Огневич

— Маю визнати, ти мене вражаєш, землянко. 
 
— Рада, що мені це вдалось, — пирхнула я у відповідь, від чого він знову розсміявся.
 
 — Знаєш, з тобою не нудно. Цим ти відрізняєшся від придворних дам Лліріана, і мені це подобається.
 
 — Що ж, вважатиму це за комплімент, — пробурмотіла я собі під ніс, і спробувала встати з ліжка, але миттєво відчула біль у спині. Судячи з усього, Фабіан помітив це, і одразу опинився коло мене.
 
 — У чому справа?
 
 — Не знаю. Спина...
 
— Повернися, я подивлюся.
 
 — Дзуськи!
 
 — Це ще чому? 
 
 - Та тому що я не збираюся тут хизуватися перед тобою голяка, зрозуміло? — обурилася я, поправляючи комір халата, щоб не світити перед ним своїм оголеним тілом. 
 
— Чого я там не бачив! — гмикнув у відповідь хлопець, і потягнувся до мене, за що я ляснула його по руках.
 
 — Саме так! Ти нічого там не бачив! 
 
— Будеш зі мною сперечатися - я застосую магію.

Уф, а ось це вже не дуже добре. Та й перевіряти мені це на ділі не дуже хотілося, тому я здалася.
 
 — Гаразд, тільки дай повернутися до тебе спиною, — пробурмотіла я у віповідь. Фабіан кивнув головою, ніби погоджуючись зі мною, і я трохи посунулася вперед. Покрутившись на місці, я все ж повернулася до нього спиною. Спустивши халат трохи нижче плечей, де була стара рана, якою мене нагородив батько, я завмерла в очікуванні. Я й гадки не мала, чого чекати, а тому була дуже здивована, коли Фабіан провів доріжку кінчиками своїх пальців уздовж моєї спини, аж поки не дістався до рани. Мушу визнати, що в цей момент моїм тілом пройшло тремтіння від такого ніжного дотику.
 
— Твоя рана відкрилася... — сказав він трохи захриплим голосом, від чого я забула, як дихати. Я відчувала, як він прибирає пов'язку вбік, а потім доторкається до ділянки, де розташована рана.
 
 — І що?
 
 — Я... Потрібно повернути Гейра і...
 
— Ні, не потрібно. 
 
— Нехай він зцілить тебе знову! — продовжував наполягати на своєму хлопець, а я хотіла лише похитати головою, висловлюючи своє невдоволення.
 
 — Не потрібно. Нехай буде. Це своєрідне нагадування про те, що нікому не можна довіряти. Навіть своїм рідним.
 
— То це правда? Тебе поранив твій батько?
 
 — Так. Я не хотіла допомагати йому в його брудних справах, а він не хотів відпускати мене. Ну, а далі ти сам знаєш... — На якусь мить кімната поринула в тишу, а я відчувала приємне поколювання в тому місці, де була моя рана. — Що ти робиш?
 
 — Усього лише забираю твій біль.
 
— Дійсно? Минулого разу я такого не відчула. Було якось трохи інакше, чи що.
 
— А що ти відчуваєш?
 
 — Тремтіння...

Якийсь час ми мовчимо. І коли я нарешті повертаюся, то помічаю, що залишилася у своїх покоях зовсім одна.

Куди він, чорт забирай, подівся?

***

Потрапивши до своїх покоїв, Фабіан ледь міг тримати себе в руках. Чорт забирай, та що ж з ним таке? Ще мить - і він накинувся б на неї... Варто було Фабіану тільки доторкнутися до неї, як він моментально відчув зв'язок між ними. Мама колись розповідала, що коли знаходимо свою половинку, то це схоже на сяйво, що йде від того, хто призначений нам самою Долею. І він, Фабіан, бачив його...

Хлопець бачив сяйво, коли доторкнувся до Кессі. Навколо неї сяяло золотисте світло, і воно перепліталося з потоком його магії, об'єднуючись в одне ціле. Такий зв'язок вважали особливим - називали зв'язком браутів, зв'язком суджених. Виходить, ця дівчина з абсолютно іншого і незнайомого для нього світу - його половинка? Хоча, він міг помилятися...

 До того ж, Фабіан не міг звернутися з цим питанням до батька. А отже, якщо він розповість йому про це, то потім в короля буде важіль тиску, яким він, звісно ж, неодмінно скористається. Утім, не завадило б переконатися у своїй правоті. 

Зрештою, Фабіан мало що знав про зв'язок браутів, а тому варто було все ж таки пошукати в королівській бібліотеці. Хтозна, можливо, там він зможе знайти відповіді на свої запитання. А поки що доведеться уникати товариства землянки, адже з часом цей зв'язок ставатиме дедалі міцнішим. Тому він без роздумів перемістився в королівську бібліотеку. Звичайно ж, тут було безліч стелажів із книгами, а тому йому належало проторчати тут кілька годин. Ну, як мінімум.

 — Мілорде, який приємний сюрприз! — почувся знайомий голос, і, озирнувшись, хлопець побачив Азгіра.
 
 — Ти що, стежиш за мною?
 
— Зовсім ні! Просто заскочив узяти деякі книжки для нашої гості, які можуть бути для неї цікавими.
 
— Ну так, звісно. Якось не подумав про це… — пробурмотів він собі під ніс, і повернувся спиною до ельфа. Так, і в якому ж відділі шукати ці книжки?
 
 — Справді, я не слідкував, Фабіане, — перейшов ельф на неформальне звертання, від чого Фабіан посміхнувся. Так, у цьому був весь Азгір. Він міг спокійно жонглювати формальностями, коли йому це було потрібно.
 
 — Гаразд, я тобі вірю.
 
 — Раз уже ти опинився в бібліотеці, то щось шукаєш. Чи я помиляюся?
 
 — Мені потрібна інформація. Дещо шукаю.
 
 — Про що конкретно?
 
— Це... Забудь, сам знайду.
 
 — Фабіане, ти ж знаєш, що можеш довіряти мені.
 
 — Після недавніх подій не думаю, що можу. Звідки мені знати, що ти не доповіси про це батькові? Та до того ж, ти вже приховав від мене той факт, чому Кессі все ще залишається в палаці.
 
 — Фабіане, якби я міг, то сказав би тобі, але...
 
 — Ти не можеш, — закінчив Фабіан замість нього. Так, він навіть не сумнівався, що саме це він і скаже.
 
 — Якщо я розповім тобі про це, то майбутнє може змінитися. І тоді Кассандра не виконає своє призначення.
 
 — Очевидно, щось важливе.
 
 — Так. Фабіане, якби я міг...
 
 — Але ти не можеш. Так, я вже це зрозумів, Азгіре. І ні, я не потребую твоєї допомоги, впораюся сам.
 
 — Гаразд, я тебе зрозумів. Не хочеш говорити - не треба. Що ж, удачі в пошуках! - із цими словами ельф залишив бібліотеку, залишивши його самого наодинці зі своїми думками.