Провісниця - Кетрін Огневич

По поверненню до палацу я почувалася до біса втомленою, оскільки ми дуже довго ходили. Мої ноги просто страшенно боліли, і я хотіла просто впасти на ліжко, відведене мені в покоях палацу. А ось Фабіан виглядав неймовірно бадьорим, що псувало всю картину.

Мушу визнати, я все ще була вкрай здивована тим, що він почав залицятися до мене. Я буквально витягла всю інформацію у Ліари, яка повідала мені про те, як лліріанці проявляють знаки уваги дівчатам. І тепер я не знала, що робити з цією інформацією.

Чи були мотиви Фабіана шляхетними або ж він лише виконує наказ повелителя? Цього я не знала.

І частина мене відчайдушно обурювалася, що в мене була б відповідь, якби повелитель звільнив мене від браслетів, які стримували мій дар. От тільки в нього і в думках подібного не було...

— Ти занадто довго мовчиш... — нарешті пролунав голос Фабіана, від чого я тут же відволіклася від роздумів. Поглянувши на хлопця, я гмикнула, коли він задоволено посміхнувся. О так, він виглядав занадто задоволеним ситуацією, що склалася.

— А я думала, що вам, лліріанцям, подобаються смиренні дівчата... Виходить, я помилялася? — запитала я хлопця, від чого той розсміявся.

— Це хто тобі таке сказав, га? Смиренні.. Ну так, звісно. Тебе вочевидь не можна віднести до списку покірних дівчат, які виконуватимуть будь-яку забаганку.

— Ах! Ти ранив мої почуття! — ахнула я, спробувавши зобразити образу, однак це не спрацювало, бо Фабіан тепер відкрито сміявся над влаштованим мною спектаклем.

— Ну, в такому разі, я знаю, як усе виправити... — сказавши це, Фабіан простягнув мені руку, і я мимоволі схопилася за неї, не знаючи, чого очікувати. За одну мить ми були неподалік від палацу, а тепер опинилися в моїх покоях.

Не кажучи ні слова, Фабіан повів мене за собою, а потім плюхнувся на ліжко. Найгірше те, що я цього не очікувала, і, не устоявши на ногах, потягнулася слідом за ним. У підсумку я впала просто на хлопця, який тепер зачаровано дивився на мене, немов я була якимось неземним створінням. Простягнувши руку, він торкнувся мого волосся, яке було зібране у хвіст і ледве утримувалося стрічкою, і воно одразу ж розсипалося каскадом по моїх плечах.

— Навіщо? — запитала я його, а він у відповідь ледь усміхнувся.

— Тому, що так ти маєш набагато кращий вигляд.

Я пильно дивлюся на Фабіана, який лежить наді мною, і насилу можу мислити розсудливо. Звичайно ж, мені й раніше казали, що я непогано виглядаю, але чомусь від слів Фабіана у мене були досить дивні відчуття. По всьому тілу відчувалася приємна хвиля тепла. І тепло це також йшло від Фабіана, який, як і раніше, дивився на мене своїми потемнілими очима.

— Е... Дякую. Напевно... — пробурмотіла я, намагаючись відхилитися, але Фабіан так і не відпустив мене.

— Ти сумніваєшся в моїх словах. Чому? — запитав мене хлопець, коли я знову спробувала звільнитися. І знаєте, що? Один поворот - і тепер ми помінялися місцями. Тепер я лежала на спині, а Фабіан нависав наді мною.

— Я не... Я не звикла до того, щоб хтось називав мене... вродливою. Гарненькою, так, але не...

— ...але не вродливою, — закінчив він замість мене, і я відвела погляд убік, бо була не в силах більше дивитися на нього. Наступної миті він ласкаво обхопив пальцями моє підборіддя, змушуючи знову повернутися до нього обличчям, щоб зустрітися поглядом із нефритовими очима хлопця. — Значить ті, кого ти зустрічала, були тими ще бовдурами, якщо не помітили твоєї краси.

— Ти бентежиш мене, Фабіане, — тихо кажу я, знову відводячи погляд убік, і це йому не подобається. Фабіан нахиляється так низько, що його губи майже торкаються мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим диханням.

— Якщо ти реагуватимеш так щоразу, як я говоритиму тобі комплімент, то я готовий говорити тобі їх цілу вічність... — каже він пошепки, а потім залишає швидкоплинний поцілунок на моїй щоці.

— Не варто хизуватися такими словами. Ти зовсім не знаєш мене, Фабіане... — кажу я йому, цього разу витримуючи погляд хлопця, і той загадково усміхається.

— Ти маєш рацію, але це не означає, що я не хочу пізнати тебе, Кессі.

— Навіщо тобі це? Адже рано чи пізно я повернуся до свого світу, і наші шляхи розійдуться. Це всього лише...

— Що?

— Це лише захоплення, — бурмочу я собі під ніс, від чого ніяковію ще більше. Так, мабуть, такого я ще ніколи не говорила жодному хлопцеві. 

— Я так не думаю.

— І чому ж?

— Тому що між нами є зв'язок, Кассандро Блек, і невдовзі ти зрозумієш, що це не швидкоплинне захоплення, яке не зможемо ігнорувати ні ти, ні я.