Список бажань - Йон Колфер

Зачепивши ліхтарика й рацію за пояс, Мерт побіг до своєї халабуди.

Меґ пробило на ги-ги.

— Не вірю, не вірю, що він купився!

— Аж ніяк не можу тобі подякувати. Бойові Тер’єри!

— Я хотіла, щоб уся ця вигадка виглядала по-справжньому.

— Красно дякую.

— Прошу.

Торбинка з-під чипсів шаруділа полем, наче самотній фігурист.

— Дивись. Наче привид, — прошепотіла Меґ.

— Тобі видніше: ти на цьому знаєшся.

— Я серйозно. Він мене бачить. Чому?

Лоурі знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, ти образила його? Доки була жива?

— Я не знаю цього кадра.

— Можливо, ти дзвонила йому колись чи щось таке?

— Я не дзвонила в Дублін. Я більше не зробила нікому ніякого лиха.

— Тоді ми дізнаємося про це згодом. Ти краще залізла б у мене, доки Мерт не повернувся.

— Я думала, ти хочеш сам.

Лоурі засміявся.

— Я б з радістю. Але відтоді, як двоє крадіїв удерлися до моєї хати і їхній двіртер’єр погриз мені ногу, мої голи пішли псові під хвіст, перепрошую за вираз.

— Ну-бо, згадай мені знову. Слабо? — пробурчала Меґ, просочуючись крізь Макколову шкіру. — Минуло цілих десять хвилин, як ти востаннє згадував це.

Прибіг Мерт, трясучи черевцем.

— Ось, тримай, — мовив він, задихаючись і кидаючи Лоурі м’яча.

Істота, яка, як він думав, була Лоурі, легко впіймала м’яча, крутячи його на пальці, як досвідчений баскетболіст. Меґ була вправною нетболісткою,[10] ще за життя.

— Кажу тобі, Мерте, — мовила вона, — ти мусиш повернути собі форму. Це обвисле черевце пожене до тунелю значно раніше, ніж ти плануєш.

Мерт показав пальцем назад, на тунель для гравців.

— Я щойно звідти повернувся. А де дівчинка?

Лоурі, споглядаючи все зсередини власної голови, непокоївся. Проте Меґ мала достатньо досвіду, щоб у таких випадках не лізти за словом до кишені.

— Їй подзвонили на мобільний, — мовила вона Макколовим голосом. — Вона записує альбом, тож її терміново викликали на студію.

Мерт примружився, ніби сумніваючись.

— Зрозуміло. І вона перемахнула через паркан? Правильно?

— Саме так. Дуже спортивна дівчинка. До речі, вона в збірній Ірландії з атлетики.

— Гаразд. — Здається, Мертів детектор був не надто чутливим до казочок.

— Ага. Виграла два золота на торішніх Олімпійських іграх.

— Торішніх? — перепитав Мерт, подумки намагаючись поділити на чотири.

— З довгого бігу й зі стрибків.

— Марафон і біг з перепонами тобто?

— Саме так. Вона просто чудова дитина. Я хочу її вдочерити.

— Наскільки я зрозумів, помер її дідусь?

— Так… е-е-е… він був їй за батька. Її рідні батько й мати померли… на них несподівано напали бабуїни під час екскурсії африканським сафарі.

Переглядаючи це кіно всередині власного мозку, Лоурі не знав, сміятися йому чи плакати.

Мерт потер скроні, відчуваючи, як насувається головний біль.

— Окей. Досить про цю диво-дитину. Ти б’єш по м’ячу чи ні?

— Звичайно, б’ю. Заради цього я сюди й прийшов.

Меґ ступила на священний газон Кроук парку. Спогади позістрибували з рядів, закликаючи давно забуті команди до перемоги. Тіні колишніх гравців бігали довкола неї, переганяючи одна одну і, доки не бачить суддя, підставляючи одна одній підніжки. Видовище вражало. Вона була часточкою фінальної гри. Це саме вона на останній секунді мусить забити вирішальне пенальті. Вона відчувала, як Макколове серце билося в захваті. Через довгі п’ятдесят років він нарешті здійснить свою мрію.

Меґ поклала білого шкіряного м’яча на газон і відійшла на вісім кроків назад. Примарний натовп завмер у цілковитій тиші. Гравці щезли, залишилося саме напружене очікування. Лоурі мовчки молився. Вона заб’є. Свого часу він був непоганим гравцем. Меґ може скористатись його спогадами. Лоурі надіслав їх їй. Спогади про кожен гол, який він будь-коли забив. Про кожен матч, який він вибігав по глевкому полю, мов скажений. Усе було тут, у куточку його голови, сховане в електронах пам’яті, припорошених давниною й пилюкою.

— Ага, — сказала Меґ і прибрала іншої постави. Нахилила плечі й перенесла вагу тіла на задню ногу. Без проблем. Легенький подмух вітерцю — і м’яч за штангою.

Вперше вони по-справжньому співпрацювали. Мозок і молодеча сила. Меґ облизала Макколового пальця й підняла його вгору. Присмак тютюну забив усі смакові залози.

— У-ух, — скривилась Меґ, спльовуючи на траву. Звичайно, переповнені нікотином старечі легені видали на-гора ще й порцію слизу.

— Гидота. Що ти з собою робиш?

— Хай це буде тобі добрим уроком, — вигукнув Лоурі зі своєї криївки.

— Що? Те, що куріння страшенно шкодить здоров’ю?

Такий обмін люб’язностями — річ звична для Меґ та Лоурі, проте для бідолахи Мерта це було занадто.

— Ти крейзанутий. На всю голову. Треба було зразу здогадатися, що ти маніяк. — І охоронець потягся за рацією.

— Ні, Мерте, зачекай! — щосили заволала Меґ. — Це видіння. Розумієш, я бачу видіння ще з часів Бойових Тер’єрів. Інколи вони такі справжні. — Вона заридала крокодилячими слізьми, затуливши обличчя долонями й стежачи крізь пальці за Мертовою реакцією.

— Вибач. Бий свій гол. Їй-бо, газети заплатили б мені чималеньку суму за розповідь про все те, що