Історія Юхима - Роман Квант
Вилаявшись у голос – це звичайна справа рано вранці, – я захватив кусок хліба, масло (не задумуючись, кому це належить), чашку з кавою і попрямував у кімнату. Максим збирався в університет, одягнувши охайний, сірий костюм.
– Максе, куди це ти зібрався у такому вигляді? Невже одружуєшся? – пожартував я.
– Звичайно. Скоро весілля, інакше Ангеліна Петрівна завалить мене на екзамені.
– Сподіваюся, в тебе повний бойовий комплект?
Я мав на увазі, цілу купу шпаргалок, які він ховав у декількох кишенях піджака.
– Кількох відповідей не вистачає. Дівчата обіцяли принести шпори.
– Ні пуха, ні пера! – побажали ми вдачі товаришу.
– До біса! – вигукнув Максим і вийшов з кімнати.
Ми з Гавром допивали каву та доїдали останні канапки.
5
Екзамен мав відбутися о дев’ятій ранку на третьому поверсі університету. Відверто кажучи, я трохи спізнювався. Тролейбус, у який мені довелося сісти повз повільно наче равлик, зупиняючись біля кожного світлофору та на кожній зупинці. Можна було скористатися маршрутками, але у годину пік вони вже були вщент забиті так, що у вікнах стирчали лише п’яті точки людей. Тому, моя поїздка була повільною, а якщо ще додати, що я пізно вийшов з гуртожитку, то у сумі маємо моє невелике запізнення.
Швидко піднявшись на третій поверх, я зупинився біля кабінету, перевести подих. Постукавши у двері, я зайшов у аудиторію, де сиділи усі студенти з моєї групи. Я добре знав більшість з них, адже ми навчалися разом вже понад три роки і лише декілька з них за цей час були звільнені за не здачу заліків і величезну кількість прогулів.
– Вибачте за запізнення, – відповів я, привітавшись.
– Юхиме Вербицький, ви завжди у своєму стилі, – зауважив Леонід Дмитрович. – Гаразд, сідайте.
Я подякував і сів за парту. Мені попався важкий білет. Я взагалі майже нічого не вчив, а лише пробігся очима по сторінках підручника, але точно знав, що питання попалися складні, а відповіді не знаходилися. Я силою примусив себе зібратися з думками і намагатися написати іспит. За півгодини я зрозумів, що провалю його, якщо не знайду спосіб списати. Мобільний телефон з відповідями в окремому текстовому файлі я залишив вдома. Із заздрістю я спостерігав, як декотрі одногрупники спокійно сховали шпаргалки в рукав сорочки (навіть улітку вони одягнули сорочку з довгим рукавом) або під аркуш паперу і повільно списували, не привертаючи зайвої уваги. Викладач сидів за своїм столом і періодично кидав погляд на усіх присутніх. Іноді він вставав з місця і проходив по рядах між партами, уважно дивлячись, хто що робить. Лише одну дівчину він піймав з мобільним телефоном, в якому були заготовлені відповіді на білети. Їй довелося вимкнути телефон і віддати на час викладачу.
Дочекавшись, доки Леонід пішов у інший бік, я швидко обернувся і помітив позаду Настю, яка вправно писала на папері.
– Настю, – зашепотів я, щоб не привернути увагу інших. – В тебе є шпори на питання 7, 42 і 65?
Вона зашаруділа аркушем паперу.
– Ого, який спритний! Як я тобі їх дістану, якщо прєпад ходить?
– Ну дай хоч на одне чи два питання відповіді, будь ласка. Інакше я усе завалю і не отримаю стипендію. Виручай, прошу тебе!
Настя почала перебирати шпаргалки під партою, дивлячись періодично в сторону викладача. Нарешті вона просунула мені руку з маленьким папірцем, на якому дрібним шрифтом були надруковані речення.
– Дякую, я це не забуду.
Я сховав шпаргалку під сам аркуш і почав писати, іноді висовуючи кінчик роздруківки, щоб побачити наступну частину речення. Об’єм написаного поступово почав зростати, що додавало мені впевненості, але зовсім не забирало обережність. Леонід Дмитрович все ще продовжував спостереження за студентами, хоча його могло відволікти газета на столі, у яку він також трохи зазирав, щоб почитати цікаві статті або розгадувати кросворди. У такі проміжки, коли уся його увага була зосереджена на газетних шпальтах, політичних та світських новинах, декілька студентів наважувалися нахабно діставати з під парти підручника і прямо з нього переписувати готові речення. Коли викладач підіймав погляд на аудиторію, усі, як по команді ховали підручники під парту, шпаргалки на коліна чи під сам папір, на якому писали. Мені навіть здавалося, що він усе чудово бачив і розумів, як не по дивних, швидких рухах, так точно по обличчям, на яких важко було відразу приховати емоції вини і страху. Це додавало відчуття адреналіну, коли існував ризик, що в тебе можуть забрати екзаменаційну роботу і направити на перескладання вже тет-а-тет з екзаменаційною комісією, де не буде жодної нагоди списати.
Час складання іспиту поступово наближався до завершення. У мене ще залишалося одне питання, на яке я прагнув знайти відповідь. Настя вже дописувала свою роботу, тому я попрохав дати мені шпаргалки, щоб я теж міг добре написати. Вона передала мені усю стопку, обмотану гумкою. Я почав швидко гортати листочки з номерами питань, доки не знайшов потрібний. Витягти його було не легко. Листочок з такою бажаною і потрібною відповіддю, зачепився за інші папірці. Я зняв з них гумку і майже витяг його, коли неочікувано вронив усе на землю. Це було таке дилетантство, що мені стало вкрай прикро.
Леонід Дмитрович звернув на мене увагу, подивившись критично крізь стекельця окулярів. Я непомітно зіштовхнув ручку, яка впала на підлогу і тепер міг без підозр туди нахилитися.
– Шпаргалку вронили? – викладач до мене наближався, а я відчував, що в мене серце гупає, як навіжене.
– Лише ручку, – відповів я, намагаючись заглушити паніку.
Я непомітно перемістив ногу вправо і обережно накрив черевиком зверху шпори, намагаючись їх повністю приховати. Леонід підійшов ближче і попросив мене встати. Я зробив цю дію повільно, не зрушуючи з місця. Він подивився, що на стільці і під партою немає шпаргалок чи підручника і лише тоді схвально кивнув.
– Прошу вибачення. Я помилився.
– Нічого.
Коли він втратив до мене всяку цікавість, я тихо підняв
