Українська література » Фентезі » Хрущ - Марина та Сергій Дяченко

Хрущ - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Хрущ - Марина та Сергій Дяченко
Хоча… Стільки років минуло.

Вона чи не вона?

Він закрив тумбу, вимкнув світло й знову ліг, поклавши фотографію біля ліжка. Варто було опустити повіки — перед очима з’являвся хрущ, готовий злетіти. Кожний його вусик, кожне крильце розгойдувалися, міняючи амплітуду, і низьке гудіння змінювалося клацанням метронома.


* * *

Отже, під дулом пістолета він відвідав зграю наркоманів у їхньому кублі. Хтозна-як — розпилюючи? — вони разом спожили невідомий галюциноген. Дмитро зірвав голос, беручи участь у ритуальному камланні, здобув новий досвід — і слава Богу, що взагалі зостався живий. Телефон зник, і чорт із ним; єдине, що Дмитра по-справжньому тривожило — як розпорядиться божевільна Ізабелла Бабушкіна його телефонною книгою?

Бо там був і домашній номер. Щиро названий «Удома».

Він сповістив знайомих і колег, що телефон украли. Через кілька днів відновив свій номер. Вийняв із шухляди старий апарат — подряпаний, слабенький, але в робочому стані; життя поверталося в русло, нових неприємностей не ставалося.

І радості теж не було.

Він тихо сидів у своєму офісі, верстаючи брошури й методички, і з начальством спілкувався переважно знаками, а з мамою — втомленим шепотом. Іноді відкривав таємну папку на домашньому комп’ютері й перечитував свої вірші — пафосні, фальшиві, без єдиної свіжої метафори. Іноді, геть зажурившись, писав нові — ще гірші.

Все одно цю ганьбу не було кому показати.

Він звик щодня, повертаючись з роботи, купувати пляшечку в універсамі на розі — разом із яблуками, кефіром, хлібом — і, криючись од мами, випивати її перед телевізором. Тоді попускало.

Він не був гладким, але почувався зарослим тоннами душевного сала. Він не був старим, але бачив у дзеркалі втомлене зле лице. Він чекав, що в житті щось зміниться — але не мінялося нічого.

Минув тиждень, другий, третій. Голос його сяк-так відновився — хоч не було потреби співати або говорити про щось вартісне. Голосові зв’язки одужали, але Дмитро за звичкою спілкувався на мигах — безмовний, безголосий офісний хробак серед мільйонів таких самих.

Але ночами йому снився хрущ на зльоті. Сон цей із важкого, майже страхітливого виростав у грандіозну нічну виставу: нагудівшись і натремтівшись крильцями, жук відштовхувався від Дмитрового пальця й по спіралі йшов у небо, світле й по-літньому легке, і Дмитро розумів, що летить разом із ним, що в нього крила, а тяжіння не існує… І він літав, мов дитина, уві сні і прокидався щоранку отетерілий, хвилин на тридцять щасливий, і так тривало, доки якось увечері в його квартирі не пролунав дзвінок.

На міський телефон звичайно дзвонили мамі; вона брала слухавку й відразу після «Алло» відповіла доволі сухо:

— Дмитро не може говорити. У нього пропав голос.

Дмитро замахав руками. Він чекав дзвінка від замовниці й припускав, що вона зателефонує на міський. Мама підібгала губи; не минало тижня, щоб вона не зітхала на тему: «А я думала, онуків устигну поняньчити», але якщо синові телефонувала жінка — мама хижо підтягувалась, наче досвідчений вовк, побачивши суперника.

— Алло! — хрипко сказав Дмитро, заволодівши телефоном.

— Тобі потрібен твій апарат?

— Який? — він не одразу впізнав голос. Із замовницею вони були на «ви».

— Мобільник! — гаркнула співрозмовниця.

— Ні, — сказав Дмитро й розлютився, бо голос його пролунав злякано. А він зовсім не вважав себе боягузом. — Уже не потрібен!

— Та добре, — примирливо відгукнулась Ізабелла Бабушкіна, чи ким вона там була, на другому кінці дроту. — Скажи адресу, кину тобі в поштову скриньку.

Дмитро зателіпав головою, забувши, що співрозмовниця його не бачить:

— Не треба!

І додав, щоб не здаватися наляканим:

— У нас скринька без замка. Простіше в урну викинути.

Жінка гмикнула на тому кінці зв’язку:

— Тоді як?

Дмитро завмер. Хрущ у ньому смикнув крильцями; хрущеві, напевно, теж страшно злітати вперше, але крила вирішують за нього самі.

— На тому самому місці, — сказав Дмитро. — Я маю на увазі, зустрінемось. Як тоді.

— Як тоді? — у її голосі звучав сарказм.

— Там, біля зупинки сорок шостого, — він помовчав і додав: — Ізабелло.


* * *

Вони ще гули в зеленій кроні. Але короткий сезон минув, і життя добігало кінця. Тихішим стало гудіння, і асфальт під липою вкрився плямами — багато з них, упавши з неба, знайшли свою смерть під колесами.

Дмитро взяв на руку великого, ще сильного хруща, який, утім, уже втратив небо. От він відлітався, назавжди приземлився; назавжди?

Дмитро витяг руку. Лоскочучи й дряпаючи лапками, хрущ виліз по його руці, по вказівному пальцю до самого нігтя і там, відчувши трамплін, почав розгойдуватися.

Він молився хрущівським богам. Він читав, ритмічно кланяючись, свою священну книгу. І ось — коричневі тверді надкрила піднялися, випускаючи довгі попелясто-прозорі крильця для польоту. Хрущ загув, одриваючись від опори, і злетів у небо по спіралі.

І Дмитрик на секунду злетів разом з ним.

— Привіт, — сказали в нього за спиною.

Він обернувся. Ізабелла Бабушкіна, худа, мов в’язень, у джинсах і футболці, стояла перед ним із телефоном у руках.

— На. Щоб не казав, що тебе пограбували.

— Я не казав, — він мимоволі позадкував. — Дякую… Ізабелло.

— Мене звуть Ірина, — сказала вона з притиском. — Запам’ятай.

— А, — Дмитро похлинувся. — Вибач…те.

— Злякався? — вона примружилась.

— Ага, — зізнався Дмитро.

— І правильно, — вона помовчала. — Каву будеш?


* * *

— Ти добре тримаєшся.

Вони сиділи в «Шоколадниці» біля вікна, за яким пропливали машини й текли пішоходи, і повна жінка з плакатом на животі рекламувала перукарню економ-класу.

— Скажи чесно, це… якась хімія?

Відгуки про книгу Хрущ - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: