Хрущ - Марина та Сергій Дяченко

— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.

У тонованій мазді сиділа жінка років сорока, худа, наче в’язень, і дивилася прокурорськими очима.

— Так, — сказав Дмитро, мимоволі відступаючи від краю тротуару. — Це було давно, скажу чесно, років двадцять тому… А що?

Він спробував усміхнутися. Жінка пам’ятала його в дитинстві. Він знав, що колишні знайомі дівчатка його впізнають, а от він їх — ні.

Жінка вийшла з машини, але дверцят не зачиняла.

— Ти добре співав в ансамблі, — вона дивилась, ніби оцінюючи.

— А ви, перепрошую, хто? Не впізнаю…

З кишені великої мішкуватої куртки жінка вийняла пістолет. Очі її стали скляними; Дмитро за секунду зрозумів, що жінка божевільна, а він — труп.

— Сідай у машину, — прошелестіла жінка.

Її рот став косою смужкою на прямокутному лиці. Потріскані губи не знали помади; Дмитро не зрушив з місця.

— В машину!

Божевільна баба тицьнула йому пістолетом під ребра. Ствол міг виявитися газовим, травматичним, іграшковим — але якщо такою штукою сильно тицьнути в живіт, рід зброї не матиме значення; Дмитро впав на переднє сидіння мазди. Ззаду виявився мовчазний квадратний чоловік.

— А…

— Заткнись!

Жінка сіла за кермо. Ствол теліпався у внутрішній кишені її розстібнутої куртки.

— Вибачте, — сказав чоловік за спиною. — Немає часу вас умовляти. Важлива кожна секунда.

Машина рвонула з місця.

За хвилину до події він помітив хруща, що повз по тротуару. Над липою з трансформаторним низьким гучанням роїлися хмарою хрущеві побратими, а цей відлітався й повз. Дмитро підняв його (змалку не відчував ворожості до комах), посадовив на палець і дочекався, коли хрущ вилізе на самісінький ніготь.

Потім хрущ почав злітати. Давним-давно, в дитинстві, Дмитрик запускав хрущів саме заради цього видовища.

Хрущ почав розгойдуватися. Щітки вусів завібрували; він молитовно кланявся, випускав і втягував під хітин гострий хвіст, а можливо, яйцеклад. Він впадав у транс, він тремтів, наче міст, яким у ногу йде рота червоноармійців. Амплітуда його коливань дедалі зростала, і, нарешті розгойдавшись, хрущ злетів, описав коло й пішов по спіралі в небо.

У Дмитра в цю мить було відчуття, що він сам злітає. Спостерігаючи за жуком, співпереживаючи передполітному ритму, він неначе приміряв крила. І тільки тоді, як хрущ зник, злившись із летючою юрбою своїх родичів, Дмитро зрозумів, що стоїть на землі.

Був вечір. Із тонованої мазди біля узбіччя визирнула худа жінка:

— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.

І все сталося.

— Гроші? Що вам треба, я ж…

— Заткнися, — вона говорила, не розтуляючи рота. — Нам треба, щоб ти співав. І ще дещо.

— Але я не співаю ще зі школи!

— Не панікуйте, — сказав чоловік за спиною. — Ніхто вас не зачепить. Просто робіть, що кажуть.

Машина заглибилася в спальний район. Смеркалося на диво швидко. Дмитро помаленьку простяг руку й намацав у нагрудній кишені мобільний телефон.

— Припини, — сказала жінка, не відриваючи погляду від дороги. — Тимошику, придуши його, якщо сіпнеться.

Забившись у темний двір, вона знову вийняла пістолет, а потім вилучила у Дмитра телефон і перекинула спільникові. Якби на її місці був чоловік, хоч би який небезпечний і сильний, Дмитро спробував би звільнитись. Але його заворожувало лице цієї жінки — лице закінченої шалениці, чия мета незрозуміла, а гальм і обмежень не існує взагалі.

Зайшли до смердючого темного під’їзду. Мовчки піднялися на п’ятий поверх; Дмитро відчував, як лізе з грудей серце. Треба було вириватися раніше, не треба було сідати в машину, треба було…

Відчинилися двері, без стуку, без дзвінка — просто відчинилися. Хлопець років вісімнадцяти відступив у коридор, освітлений жовтуватим світлом із кухні:

— Нарешті…

— Сідаймо, — не вітаючись, пробурмотіла жінка. — Починаймо.

— А його… навчити?

— У процесі.

— А якщо він обірветься?!

— Роби! — вона гаркнула на хлопця, і той відскочив. — Давай… метроном, от що. Посадимо його на метроном, так легше.

Тимошик, що й досі стояв у Дмитра за спиною, штовхнув його до квартири, і Дмитро зайшов. Це була облізла малометражна «трійка» без меблів — чи то бомжатник, чи то перевалочний пункт.

У порожній кімнаті з виламаними балконними дверима зібралися п’ятеро: худа жінка, Тимошик, нервовий хлопець і ще двоє — у напівтемряві Дмитро не роздивився їхніх облич. Тимошик, як і раніше, тримався в Дмитра за спиною. Жінка, не знімаючи куртки, пройшла до центру кімнати й опустилася, схрестивши ноги, на старий витертий килим.

— Сіли всі, — сказала глухувато й уривчасто. — Де метроном?

Хлопець квапливо поставив на підлогу поруч із нею старий метроном, ще з тих, що жили колись у Дмитровій музичній школі. Повозився з ним; почалося цокання.

Тимошик потягнув Дмитра вниз. Той майже впав, сів на п’яти і відчув, як підошви туфель врізаються в зад.

Усі мовчали. Тільки метроном цокав, розгойдуючи стрілку.

— Отже, так, — сказала жінка, дивлячись на Дмитра. — Ти триматимеш платформу… Тобто просто тягтимеш «Бом» на соль малої октави.

Вона дістала камертон. Ударила залізною вилочкою об браслет на руці. Почувся звук, схожий на гудіння хруща.

— Повтори.

Дмитро мовчав.

— Повтори! — вона вихопила пістолет, розірвавши при цьому кишеню куртки.

— Бом, — протягнув Дмитро.

— Точніше!

— Бо-ом…

— На чотири удари метронома. Потім знову. І знову. І якщо ти, падло, зіб’єшся, або в тебе пересохне горло, або ти сфальшивиш — я тебе пристрелю, виб’ю мозок на оту стіну, ти знаєш, я зроблю.