Хрущ - Марина та Сергій Дяченко

Дмитро судомно ковтнув.

— Є синхрон, — тихо сказав один із чоловіків.

— Я знаю, — жінка, як і раніше, пильно дивилася на Дмитра. — Покажи, як ти це робитимеш!

Знову зазвучав камертон; Дмитро набрав повітря:

— Бо-ом… Бо-оммм…

— Добре, — голос жінки раптом пом’якшав. — Добре, синку, ти з нами проспіваєш і підеш додому. Це ж просто, ти добре співав в ансамблі… Починай за сигналом.

Дмитро перевів подих. Цокав метроном.

— Давай, — самими губами сказала худа жінка.

— Бом, — почав Дмитро, почуваючись ідіотом. Голос його звучав хрипко, але навички збереглися: чув він добре і, один раз узявши ноту, не сходив з неї ні на частку тону. — Бо-ом… Бо-омм…

Чоловік, що сидів навпроти, коротко стрижений, круглоголовий, вступив зі своєю партією в терцію. Наче навколо натягнутого каната — Дмитрового «Бом» — дрібно завився яскраво-синій шнурок. Так вони співали вдвох кілька тактів; Дмитро встиг облизнути губи, підхоплюючи дихання. Жінка дивилася на нього, примружившись, рука її лежала на пістолеті.

Вступив третій голос. Цей був високий, найвищий тенор, його партія була схожа на морзянку, на довгий нервовий сигнал: світла жовта нитка виписувала візерунки на основі каната й синього шнурка. Дмитро почув мелодію — і відразу ж вступив четвертий голос, шелесткий, немов зміїна шкура, дуже складний ритмічно, він повторював мелодію, як ламана тінь повторює рухи танцюриста.

Вступив п’ятий: він теж був тінню третього, але зміщеною в часі: то спізнюючись, то вириваючись уперед, він відтінював мелодію, вступав з нею в діалог. Дмитро насилу тяг своє «Бом»: у нього страшенно розболілося горло. Він знав, що через кілька секунд голос йому відмовить і ні пістолети, ні гаубиці, ні атомна бомба не змусять голосові зв’язки змикатися.

У цю мить жінка розслабила руку, якою стискала зброю, закотила очі й почала свою партію.

У Дмитра стало серце. Голос у жінки був вогнем, що б’ється всередині дзвона, або не вогнем, а птахом, або не птахом, а комахою, що дзвенить об світло за мить до загибелі. Вона виписувала навіть не мелодію, а похідну від мелодії, де були скрегіт по склу, янгольський спів, гуркіт обвалу, похоронний дзвін, патетичне ридання оркестру, крики дітей у парку й скрегіт незмащених дверей, собачий гавкіт, і все це, сполучене найвищим розумінням гармонії, поєдналося, злилося з п’ятьма голосами, утворивши нове ціле.

Дмитро всього кілька секунд чув шість голосів одразу. Злившись, вони утворили нову якість, і звуків не стало. Безшумно водив стрілкою метроном. Шестеро людей, сидячи в облізлій кімнаті, розгойдували непорушне. Як рота, йдучи в ногу, розгойдує міст.

І внутрішній Дмитрів хрущ злетів.

У кімнаті посвітлішало. За вікном зійшло сонце, промінь промчав по підлозі з кутка в куток, і сонце сіло. І одразу знову зійшло. Промчав промінь. Запала напівтемрява, набагато світліша, ніж досі. Облізлі шпалери зрослись, як молода шкіра, і стали яскравішими. З’явилися меблі. Дмитро сидів, по шию потопаючи в журнальному столику.

Шпалери знову потемніли й скрутилися. Знову наросли. Зайшов хлопчик років дев’яти в піонерському галстуку, зупинився, дивлячись у вікно. Справа від нього розійшлася стіна, майнули рожеві клапті, з’явилась і зникла голова робітника в касці. Стіна знову затяглась, і шпалери зі смугастих стали квітчастими. Хлопчик упустив щось на підлогу, вийшов з кімнати, на ходу стаючи вищим і дорослішим. У цю мить жінка піднесла вгору руки, у правій був затиснутий пістолет; через частку секунди вона різко їх опустила, і все припинилося.

Дмитро сидів, сліпий у густющому мороці, відчуваючи, ніби горло йому залили свинцем. Бігала стрілка метронома, але звуку не було. З виламаних балконних дверей тягло протягом.

— Іди, — беззвучно сказала жінка з пістолетом.

Він не зрозумів. Тоді вона важко встала і, підштовхуючи його дулом, вивела на сходовий майданчик.

— Іди!

Захряснулися старі двері.

Він повернувся додому по півночі. Мати зустріла його докорами й голосіннями:

— Де ти був?! Чому телефон не відповідає?

— Телефон…

— Господи, що в тебе з голосом?!

— За… застудив.

— Ти сипиш, я нічого не чую… Де твій телефон? Украли?

Дмитро кивнув.

— Що з тобою? На кого ти схожий? Ти щось пив?

Він похитав головою.

— Тобі треба гарячого чаю… Фервексу або розчинного аспірину, а краще і того й того.

Дмитро закивав, жестами показуючи, що впорається, але мама, звісно, не дала йому спокою. Вона запитувала, сама собі відповідала, рилася в аптечці, лаяла Дмитра, лаяла й жаліла себе, ставила за приклад знайомих і родичів. Про те, що з ним було насправді, Дмитро не сказав ні слова. Та й не міг: голос пропав остаточно.

Він ліг у ліжко, наковтавшись таблеток. Мама заснула, випивши снодійного. Ближче до третьої ночі Дмитро встав, перевірив, чи щільно зачинені двері кімнати, і ввімкнув настільну лампу.

Величезна постільна тумба була напхана папером — старими фотографіями в альбомах, журналами, підшитими квитанціями, які слід було зберігати три роки. На самому її дні, під твердими картонними течками, лежали справжнісінькі архівні документи — зокрема й випускне фото сорок сьомої музичної школи.

Беззвучно чхаючи від пилу, Дмитрик розгорнув тонкий планшет у пластиковому чохлі. Його юнацька фізіономія, обрамлена овалом, містилася в третьому ряду, праворуч: «Дмитро Романов, клас фортепіано».

Він підніс фотографію до світла. Викладач сольфеджіо був дуже старим уже тоді, і дуже суворим. А викладачка хору, навпаки, була доброю. Вона вічно відправляла голосистого Дмитра на прослуховування до дитячих вокальних колективів. І його навіть кудись були взяли, але саме почав ламатися голос, і кар’єра закінчилася, не розпочавшись.

Він переводив погляд із лиця на лице. Дівчата здавалися старшими, дивилися відчуженіше; ось і вона. Підпис: «Ізабелла Бабушкіна». Бліда, безбарвна, ця дівчинка була примітна тільки іменем. Ізабелла Бабушкіна.

Чи все-таки не вона?

Дівчинка на фото не була такою худою.