Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

Більше ніж будь-коли Куранес бажав відплисти галерою у далекі землі, про які він чув стільки дивних оповідей, і він знову шукав капітана, котрий дуже і дуже давно був погодився взяти його із собою. Він знайшов цього чоловіка, Атіба, той сидів на тій самій скрині з прянощами, що й раніше, і не скидалося на те, що Атіб відчув бодай якийсь плин часу. Тоді вони підпливли до галери, що стояла в бухті, і, віддаючи накази веслярам, відпливли у бурхливе Серенарійське море, котре вело у небеса. Кілька днів вони невпинно линули водою, аж доки, зрештою, не сягнули горизонту, де море зустрічається з небом. Галера не затрималася там, легко злинувши у блакить небес поміж пухнастих позначених багрянцем хмар. А далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, ріки і міста невимовної краси, котрі ліниво здіймалися до сонячного світла, що ніколи не слабшало і не зникало. Згодом Атіб сказав Куранесу, що їхня мандрівка наближається до кінця і скоро вони увійдуть у гавань Серанніана, рожевомармурового міста поміж хмар, збудовано на тому неземному березі, з якого західний вітер злинає у небеса; але як тільки на видноколі замріла найвища з різьблених веж міста, десь у просторі залунав звук, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.

Ще багато місяців потому Куранес шукав величне місто Селефаїс і його заякорені в небо галери, але марно; і хоча сни й відносили його у багато неймовірних та нечуваних місць, ніхто із тих, кого він зустрічав, не міг розповісти йому, де знайти Ут-Нарґаї, що за Танарійськими пагорбами. Одної ночі він пролітав понад темними горами, де на великій відстані одне від одного палали бліді самотні таборові вогні і паслись дивні кошлаті стада, на шиях вожаків калатали тронки, а у найдикішій частині цієї гористої країни, такої далекої, що мало хто міг її навіть побачити, він знайшов невимовно давню стіну, чи то мощену кам’яну дорогу, що меандрами вилася вздовж хребтів і долин. Вона була надто велетенською, аби бути створеною людськими руками, і такої довжини, що жодного її кінця не можна було побачити. За стіною, у сірому світанку, він досягнув землі вишуканих садків і вишневих дерев, а коли зайнялося сонце, він побачив таку красу червоних і білих квітів, зелених крон і моріжків, білих доріжок, діамантових струмків, блакитних ставочків, різьблених містків і критих червоною черепицею пагод, що на мить у щирому зачудуванні Куранес забув Селефаїс. Але знову згадав про нього, коли ступив на білу стежку, що вела до критої червоною черепицею пагоди, і збирався уже розпитати про нього тутешніх людей, але виявив, що тут не було людей — лише бджоли і метелики. Наступної ночі Куранес увесь час підіймався тесаними з каменю вогкими спіральними сходами і дістався до бійниці, що виходила на величну освітлену повнею рівнину з річкою, і здалося, що у мовчазному місті, яке простягалося від її берега, він впізнає знайомі місця. Він хотів спуститися і поспитати дорогу до Ут-Нарґаї, але десь далеко за обрієм запалала страхітлива аврора, оголюючи руїну давнього міста, застояну, порослу рогозою ріку; смерть панувала над тією землею, звідколи король Киртанатоліс повернувся додому з війни, щоб спіткати помсту богів.

Тож Куранес марно шукав величне місто Селефаїс, його галери, що крізь небеса відпливали до Серанніана, тим часом побачивши чимало чудес, а якось навіть ледве врятувався від верховного жерця, якого я тут не опишу, скажу лише, що він носить на обличчі жовту маску і мешкає самотою у доісторичному кам’яному монастирі на холодному пустельному плато Ленґ. З часом упродовж гнітючих днів Куранес став таким нетерплячим, що почав купувати наркотики, щоб продовжити періоди сну. Неабияк допомагав гашиш і якось спрямував його у вимір космосу, в якому не існує форм, де світні гази пізнавали таємниці буття. І газ фіалкового кольору розповів йому, що ця частина космосу лежить за межами того, що називають вічністю. Газ раніше не чув про планети і організми, але визначив Куранеса як істоту з тієї вічності, де існують матерія, енергія і тяжіння. Тепер Куранес над усе прагнув повернутися в увінчаний мінаретами Селефаїс і збільшив дози наркотиків, але, звісно, у нього закінчилися гроші, тож він більше не міг їх купувати. Тоді одного літнього дня його вигнали з мансарди, і він безцільно блукав вулицями, просуваючись від мосту туди, де все рідше і рідше зустрічалися будинки. І саме там усе сповнилося, і він зустрів кортеж лицарів із Селефаїса, котрі мали навіки забрати його із собою.

Лицарі були вродливі, верхи на чалих конях, закуті у сяйливі лати і зодягнені у табарди[36] з гаптованими золотом гербами. Їх було так багато, що Куранес ледве не сприйняв їх за армію, але вони всі приїхали до нього; бо ж то саме він у своїх снах створив Ут-Нарґаї, за що віднині і навіки він ставав їхнім богом. Вони дали Куранесу коня, звільнили для нього місце на чолі кавалькади і величаво поїхали повз пагорби Суррею і далі — до місця, де народилися Куранес і його предки. Дивно, але рухаючись уперед, все більше здавалося, ніби вершники мчать крізь час у зворотному напрямку; бо хоч яке село вони проминали у сутінках, то бачили такі будинки і селян, які міг би бачити Чосер або навіть люди, які жили ще до нього, а іноді їм траплялися лицарі верхи на конях у супроводі невеликих груп зброєносців. Коли ж запала темрява, вони поїхали ще швидше, і невдовзі вже шалено мчали, немов летіли у повітрі. У затуманеному світанку вони досягнули села, яке Куранес колись, ще у дитинстві, бачив сповненим життям і яке у його снах було поринуло у забуття чи смерть. Зараз воно жило, і селяни, що вранці попрокидалися, вклонялися вершникам, що промчали униз вулицею і звернули на путівець, який закінчувався у безодні сновидінь. Раніше Куранес лише вночі ступав у цю безодню, і йому було цікаво, як вона виглядатиме за дня, тож він нетерпляче чекав, доки кавалькада наближалася до урвища. Щойно вони піднялися схилом до краю прірви, звідкись із заходу надлинуло золоте сяйво, заховавши увесь краєвид за світлосяйними лаштунками. Безодня вирувала у величному рожевому і блакитному хаосі, а невидимі голоси урочисто співали, супроводжуючи лицарську процесію, котра зайшла за межу і легко злинула повз сяйливі хмари і сріблисті спалахи. Вершники безкінечно ковзали вниз, їхні скакуни збивали копитами небесний простір так легко, ніби галопували золотим піском; і осяйні випари ширились навколо, відкриваючи іще більше сяйва, сяйва міста Селефаїс, і морського узбережжя віддалік, і засніженої вершини, котра наглядала за морем, і яскраво пофарбованих галер, котрі відчалювали з гавані назустріч далеким землям, де море зустрічається з небом.

І звідтоді Куранес довіку правив Ут-Нарґаї і всіма сусідніми країнами снів, а двір його був по черзі то у Селефаїсі, то у небесному місті Серанніані. Він досі там королює, і вічно королюватиме у щасті, хоча попід скелями у Інсмуті води каналу знущально бавилися тілом волоцюги, котрий на світанку приблукав у напівпорожнє село. Знущально побавилися і викинули на скелі біля підніжжя повитих плющем Веж Тревора, де непомірно товстий і надзвичайно жадібний бровар-мільйонер насолоджується купленою атмосферою вимерлої аристократії.

З позамежжя

Зміни, які спіткали