Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

твої органи чуття, що існують, — передовсім вуха, гадаю, — сприймають дуже і дуже багато відчуттів, бо вони тісно пов’язані з тими органами, які перебувають у сплячці. Є ще й інші. Ти чув коли-небудь про шишкоподібну залозу? Мені смішні наші обмежені ендокринологи, ці ошукані фройдизмом вискочки. Ця залоза є найважливішим органом чуття з-поміж усіх інших органів — я це відкрив. Вона — ніби наше внутрішнє око, вона передає візуальні зображення в мозок. І в нормальному стані ти саме так і отримуєш інформацію… я маю на увазі інформацію з іншого світу.

Я блукав поглядом величезною внутрішньою кімнатою з похилою південною стіною, тьмяно освітленою променями, які не можна вловити буденним оком. У дальніх кутках чаїлися тіні, а над усім приміщенням висіла поволока нереальності, яка затьмарювала його справжню природу і запрошувала уяву до світу символів і фантазмів. Поки Тіллінґаст мовчав, я все уявляв себе у величезному, неймовірному храмі давно мертвих богів, у якійсь абстрактній споруді з незліченними колонами з чорного каменя, які здіймалися від вологих плит підлоги до захмарної висоти за межами мого зору. Якийсь час картина була дуже чіткою, але мало-помалу поступилась місцем значно жахливішому відчуттю: відчуттю всеохопної, абсолютної самотності у безкінечному, незримому, беззвучному просторі. Здавалося, там лише порожнеча, нічого більше, і я відчув дитячий переляк, який і спонукав мене дістати із передньої кишені револьвер, який я завжди носив після заходу сонця ще звідтоді, як мене пограбували у Східному Провіденсі. Тоді з найвіддаленіших куточків далечіні звук м’яко злинув до чутних регістрів. Він був безмежно слабкий, трохи вібрував і, безперечно, був музикальним, але містив у собі нотку піднесеної дикості, яка перетворювала його вплив на ніжну муку, що охопила все моє тіло. У мене було таке відчуття, ніби хтось поруч дряпав скло піском. Заразом з’явилося щось, схоже на холодний протяг, який, вочевидь, линув з того ж напрямку, що й віддалений звук. А доки я незрушно чекав, відчув, що і звук і вітер лише наростають, і, як наслідок, я почав цілком дивним чином відчувати себе ніби прив’язаним до рейок на шляху гігантського локомотива, що все наближається. Я заговорив до Тіллінґаста, але варто мені було це зробити, як усі ці дивні враження негайно пощезли. Я бачив лише людину, сяйливу машину і тьмяне приміщення. Тіллінґаст гидотно вищирився на револьвер, який я майже несвідомо впустив, але з виразу його обличчя я був певен, що він бачив і чув те саме, що і я, якщо не значно більше. Я шепотів, що саме я пережив, а він, схилившись до мене, попросив поводитися якнайтихіше і налаштуватися на сприйняття.

— Не рухайся, — застеріг він, — бо у світлі цих променів, окрім того, що ми самі зможемо бачити, нас також буде видно. Я сказав тобі, що всі слуги пішли, але не розповів як. Усе через оту тупоголову покоївку — вона повмикала світло унизу, хоч я й застерігав її не робити цього, і між дротами виникла певна взаємна вібрація. Мабуть, це було страшно — навіть тут, нагорі, я чув її вереск, попри те, що я одночасно чув і бачив речі з інших вимірів, а потім було доволі неприємно по всьому будинку знаходити всі ті порожні купи одягу. Одяг пані Апдайк лежав неподалік від вимикача у вітальні — тим-то я й знаю, що це вона зробила. Воно їх усіх забрало. Але доки ми не рухаємося, ми з тобою у відносній безпеці. Пам’ятай, що ми маємо справу зі страхітливим світом, у якому ми з тобою практично безсилі і… Сиди спокійно!

Шок від одкровення і раптового наказу ввігнав мене у своєрідний ступор, і, нажаханий, мій розум знову відкрився для вражень, що надходили з того місця, яке Тіллінґаст називав «іншим світом». Я перебував у круговерті звуків і руху, перед очима у мене мерехтіла мішанина образів. Я бачив розмиті контури кімнати, але з якоїсь точки у просторі в неї, здавалося, проникала димна колона неясних форм, чи то хмар, просочуючись крізь суцільний дах просто у мене над головою праворуч. Потім знову постав ефект, що надавав кімнаті вигляд храму, але цього разу колони стриміли у безмежний океан світла, з якого зринав єдиний сліпучий промінь і ковзав уздовж хмарної колони, яку я бачив раніше. Після цього видиво стало геть калейдоскопічним, і в суміші образів, звуків і неназваних чуттєвих вражень я відчув, що ось-ось розчинюсь або іншим чином втрачу тілесну форму. Я завжди пам’ятатиму один яскравий спалах. Якусь мить здавалося, що я спостерігаю клаптик дивного нічного неба, сповненого сяйливих сфер, що оберталися, і коли воно віддалилося, я побачив, що ті палаючі сонця сформували туманність чи галактику певної форми; вона мала вигляд спотвореного обличчя Кровфорда Тіллінґаста. Іншого разу я відчув, як величезні живі відразливі об’єкти мчать повз мене, водночас проходячи, чи то прослизаючи крізь моє, очевидно, тверде тіло, і, здається, я помітив, як Тіллінґаст дивився на них — бо ж його добре треновані органи чуття уже могли їх візуально сприймати. Я пригадував, що він там казав про шишкоподібну залозу, і все запитував себе, що ж він там бачить своїм надприродним оком.

Раптово я й сам відчув, що у мене з’явилося щось на кшталт додаткового зору. З усіх боків світного і водночас тінистого хаосу постала картина, яка, попри невиразність, була узгодженою і сталою. Без сумніву, то було щось знайоме, бо незвична її частина накладалася на буденний земний вигляд так, як кінозображення можна спроектувати на розфарбовану театральну завісу. Я бачив лабораторію у внутрішньому дворику, електричну машину і спотворений образ Тіллінґаста навпроти, але поруч зі знайомими фізичними об’єктами у просторі не було жодного вільного клаптика. У гидотному сум’ятті змішувалися неймовірні живі і неживі образи, а поруч кожної знайомої речі існували цілі світи чужих, незнаних сутностей, і водночас здавалося, що всі відомі предмети лягають у скомпоновану картину інших, незнаних речей, і навпаки. На передньому плані серед живих об’єктів були величезні, чорнильного кольору медузоподібні потвори, які мляво звивалися в унісон із вібраціями машини. Їх було страшенно багато, і я із жахом побачив, як вони перетікали, ніби були напіврідкими, здатними проходити одна крізь одну і крізь те, що ми вважаємо твердими тілами. Вони не знали спокою, але, здавалося, їх постійний рух був підпорядкований якійсь жаскій меті. Іноді виглядало на те, що вони пожирають одна одну, нападник кидався на жертву і миттєво стирав її з поля зору. Здригнувшись, я зрозумів, що стерло нещасних слуг, і все не міг викинути це з голови, намагаючись розгледіти інші риси видимого тепер світу, що незримо нас оточував. Але Тіллінґаст, що спостерігав за мною, тепер заговорив.

— Ти їх бачиш? Ти їх бачиш? Ти бачиш цих істот, які кожну мить твого життя юрмляться довкола тебе і плинуть крізь тебе? Ти бачиш створінь, з яких складається те, що люди називають чистим повітрям і синім небом? Хіба мені не вдалося зруйнувати межу, хіба я не показав тобі світи, яких не спостерігала ще жодна жива людина? — Я чув його крики крізь жахливий хаос, дивився на його несамовите обличчя, яке так загрозливо схилилося до мене. Його очі палали вогнем, і вони відсвічували тим, що, як я зараз розумію, було всепоглинаючою ненавистю. Машина нестерпно загуділа.

— Думаєш, оці плаваючі штуки забрали слуг? Дурню, вони не можуть заподіяти шкоди! Але слуги зникли, хіба ні? Ти намагався мене зупинити, ти відраджував