Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

старий і його дружина отримували задоволення від того, що ловили і мордували кожного кота, який наближався до їхньої халупи, а через звуки, які чулися з настанням темряви, багато поселян уявляли собі спосіб убивства напрочуд ексцентричним. Утім, поселяни не обговорювали таких речей зі старим і його дружиною — через звичний вираз цих двох зморщених облич, а ще тому, що їхня халупа була дуже малою і захована у тіні крислатих дубів у глибині занедбаного двору. Насправді, хоч як власники котів ненавиділи це старе подружжя, все ж їх більше боялися, тож замість того, щоб затаврувати їх як безжальних убивць, заледве дбали, щоб жоден улюблений мишолов випадково не приблукав до віддаленої халупи у затінку дерев. Коли ж через неминучий недогляд якийсь кіт все-таки губився, а поночі чулися згадувані звуки, нещасливець міг хіба що безпорадно ридати або, дякуючи долі, втішати себе, що то не його дитина зникла тієї ночі. Бо ж мешканці Ултара були простими і гадки не мали, звідки усі коти приходять на світ.

Одного дня на вузенькі бруковані вулички Ултара увійшов караван дивних мандрівців з Півдня. То були смагляві блукачі, не схожі на решту бродячого народу, який двічі на рік проходив через селище. На ринковій площі вони провіщали долю за срібло і купували у торговців різнобарвні коралі. Ніхто не міг сказати, де був рідний край цих мандрівців, але не раз люди бачили, як вони поринали у дивні молитви, а на своїх фургонах малювали дивні фігури з людськими тілами і головами котів, орлів, баранів і левів. До того ж старший каравану носив головний убір з двома рогами і чудернацьким диском поміж ними.

Саме у цьому каравані був маленький хлопчик — без опіки батька чи матері, але з чорним кошеням, яким опікувався він сам. Доля не була до нього прихильною, а все ж залишила це пухнасте створіння, аби якось пом’якшувати його смуток; коли ж іще людина молода, вона може знайти неабияке полегшення у дитячих витівках чорного кошеняти. Так і хлопчик із смаглявого народу, на ім’я Менес, більше усміхався, ніж плакав, коли сидів на сходах дивно розмальованого фургона, граючись зі спритним кошеням.

На третій день перебування мандрівців у місті Менес ніяк не міг знайти своє кошеня. Коли ж він голосно розплакався посеред ринку, деякі поселяни розповіли йому про старого з дружиною, а також про звуки, що їх чули ночами. Коли ж Менес дізнався про це, його ридання поступилися місцем роздумам і, зрештою, молитві. Він простягнув руки до сонця і молився мовою, якої ніхто із місцевих не міг зрозуміти; втім, ніхто з них особливо і не намагався зрозуміти, бо їхня увага була цілковито звернена на небо і на дивні форми, яких набирали хмари. Це було вкрай незвично, але, як тільки хлопчик цілком зосередився, здавалося, вгорі почали формуватися туманні, розмиті образи екзотичних речей; покручів, коронованих дисками в обрамленні рогів. Природа сповнена образами та ілюзіями, які вражають мрійників.

Тієї ночі мандрівці покинули Ултар і більше ніколи там не з’являлися. Місцеві ж мешканці неабияк стурбувалися, коли виявили, що у цілому поселенні не зосталося жодного кота. Кожнісіньке домашнє вогнище втратило свого кота; котів малих і великих, чорних, сірих, смугастих, рудих і білих. Старий Кренон, бургомістр, присягався, що смаглявий народ забрав від них усіх котів, щоб помститися за вбивство Менесового кошеняти, і прокляв караван разом з маленьким хлопчиком. Але Ніт, бідний писар, заявив, що найбільша підозра падає на старого поселянина і його дружину, бо ж їх ненависть до котів була дуже помітна і страшенно велика. А все ж ніхто не відважився скаржитися зловісному подружжю; навіть коли маленький Атал, син хазяїна заїзду, заявив, що у сутінках він бачив усіх котів Ултара на тому проклятому подвір’ї в тінях дерев, як вони дуже повільно і урочисто сновигали колами довкола халупи, по двоє в ряд, ніби виконуючи якийсь нечуваний тваринний ритуал. Селяни не знали, чому з розповіді малого можна вірити, а проте всі боялися, що старе подружжя зачарувало котів на смерть. Утім, ніхто не бажав нічого казати старому поселянину. Принаймні, доки не зустріне його за межами темного огидного двору.

Отак Ултар заснув у марному гніві; коли ж люди попрокидалися на світанку — о, диво! Кожен кіт повернувся до свого рідного вогнища! Великі і малі, чорні, сірі, смугасті, руді і білі — жоден не зник. Усі коти здавалися дуже гладкими і лискучими, і голосно та задоволено муркотіли. Мешканці обговорювали цю пригоду одне з одним і неабияк дивувалися. Старий Кренон знову наполягав, що то саме смаглявий народ забрав їх, бо ж від хижі старого і його дружини коти живими не поверталися. Але всі зійшлись на одному: вкрай дивною була відмова усіх котів їсти м’ясо і пити молоко. І цілих два дні гладкі, ліниві коти Ултара не торкалися їжі, а просто дрімали біля вогню або на сонечку.

Минув тиждень, перш ніж селяни помітили, що після заходу сонця вікна у затіненій деревами хижі залишаються темними. Потім бідний Ніт зауважив, що від ночі, коли зникли коти, ніхто не бачив ані старого, ані його дружини. Наступного тижня бургомістр вирішив приборкати свій страх і, виконуючи обов’язок, навідати на диво порожню оселю. Проте, роблячи це, він був достатньо обережним, тож узяв із собою як свідків коваля Шенґа і каменяра Тула. І коли виламали трухляві двері, єдине, що вони знайшли, були два повністю обгризені людські скелети на земляній підлозі та кілька жуків, які вовтузилися у темних кутках.

Згодом між мешканцями Ултара було чимало розмов. Коронер Зат довго сперечався з Нітом, бідним писарем, а Кренона, Шенґа і Тула геть засипали запитаннями. Навіть маленького Атала, сина власника заїзду, ретельно допитали і винагородили льодяником. Вони говорили про старого поселянина і його дружину, про караван смаглявих мандрівників, про маленького Менеса і його чорне кошеня, про молитву Менеса і вигляд неба протягом тієї молитви, про випадок з котами тієї ночі, коли караван поїхав, і про те, що було пізніше знайдено у хижі під темними деревами на огидному подвір’ї.

Наприкінці ж бургомістр ухвалив відомий закон, про який розповідали торговці у Гатеґу і який обговорювали мандрівники у Нірі; і в ньому йшлося, що в Ултарі нікому не дозволено вбивати котів.

Дерево

 На зеленому схилі гори Меналус, що в Аркадії, над руїнами садиби розкинувся оливковий гай. Неподалік стоїть гробниця, колись прекрасна своїми незрівнянними скульптурами, а зараз така ж зруйнована і занепала, як і будинок. З одного боку гробниці, розсунувши своїм чудернацьки покрученим корінням брили пентелійського мармуру, росте надзвичайно висока олива напрочуд відразної форми, схожа чи то на гротескну людину, чи то на спотворене смертю людське тіло, так що селяни бояться ходити повз неї вночі, коли місяць блідо сяє крізь скорчені гілки. Гора Меналус — то улюблений прихисток страхітливого Пана, у якого багато моторошних супутників, а простолюд вірить, що дерево якимсь жахливим чином пов’язане із цими дивними панікаліями; але старий бджоляр, котрий живе неподалік у хатині, розповідав мені геть іншу історію.

Багато років тому, коли садиба на узгір’ї була новою і ошатною, у ній мешкали двоє скульпторів — Калос і Мусідес.