Воно - Стівен Кінг

– Нічого, – знову прошепотів Рікі Лі, але він не міг відірвати очей від цього обличчя, обличчя людини, що померла в глибокому гріху, а зараз твердо стоїть біля задимлених бічних дверей пекла.

– Я був товстуном, і ми були бідними, – промовив Бен Генском. – Тепер я це згадав. І я тепер загадав, що чи то дівчинка на ім’я Беверлі, чи то Заїкуватий Білл врятували мені життя срібним доларом. Я ледь не божеволію від страху перед тим, що ще можу згадати, перш ніж закінчиться цей вечір, але не важить, наскільки я наляканий, бо це все одно прийде. Усе воно, наче великий-превеликий пузир, роздувається тут, у моїй голові. Але я їду туди, бо все, чого я досяг, і все, що я зараз маю, якимсь чином здійснилося завдяки тому, що ми зробили тоді, а в цьому світі ти мусиш сплачувати за те, що отримуєш. Можливо, саме тому Бог робить нас спершу дітьми та близькими до ґрунту, тому що Він знає, що ти мусиш часто падати і втрачати багато крові, перш ніж завчиш один простий урок. Плати за те, що отримуєш, ти володієш тим, за що платиш.. і рано чи пізно те, чим ти володієш, дасться тобі взнаки.

– Ви ж повернетеся наступного вікенду, так же ж? – запитав Рікі Лі затерплими губами. Посеред свого збентеження, що не переставало зростати, то було єдиним, за що він міг ухопитися. – Ви ж повернетеся наступного вікенду, як завжди, так же ж?

– Не знаю, – сказав містер Генском і усміхнувся жаскою посмішкою. – Я вирушаю набагато далі за Лондон цього разу, Рікі Лі.

– Містере Генском!..

– Віддайте ті коліщатка своїм дітям, – повторив той і вислизнув у ніч.

– Що це к-чорту за настрашки? – спитала Енні, але Рікі Лі її проігнорував. Він відкинув поличку на шинквасі й бігом кинувся до вікна, яке виходило на парковку. Він бачив, як загорілися фари «кедді» містера Генскома, почув, як завівся двигун. Машина рушила з небрукованої стоянки, здіймаючи за собою півнячий хвіст куряви. Віддаляючись по шосе № 63, хвостові вогні зменшилися до червоних цяток, і нічний вітер Небраски почав розтягувати повислий пил.

– Він вихилив повний вагон пійла, і ти дозволив йому отак просто сісти в оту його велику машину й від’їхати геть? – мовила Енні. – Гарненьке діло, Рікі Лі.

– Не переймайся.

– Він себе вб’є.

І, хоча ця думка займала самого Рікі Лі якихось п’ять хвилин тому, коли хвостові вогні зникли з виду, він повернувся до офіціантки і похитав головою:

– Я так не думаю, – сказав він. – Хоча з тим, як він сьогодні виглядав, можливо, краще було б, якби так і сталося.

– Що він тобі казав?

Бармен похитав головою. Все змішалося в його голові, і загальна сума того, як здавалося, не значить нічого.

– Це не має значення. Але я не думаю, що ми хоч колись знову побачимо цього старого друзяку.

Якщо б вам схотілося дізнатися все про американця або американку з середнього класу в той час, як до свого кінця прямує це тисячоліття, вам досить лише зазирнути до його чи її аптечної шафки – чи то так колись було казали. Але, боже мій, зазирніть-но до цієї, коли її зсувні дверцята відчиняє Едді Каспбрак, водночас милосердно відсовуючи геть своє біле, з витріщеними очима обличчя.

На верхній поличці «Анацин», «Екседрин», «Екседрин ПМ», «Контак», «Гелусіл», «Тайленол» і великий синій слоїк «Вікса», схожого на глибокі, задумливі сутінки під склом. Будуть там також флакон «Віварину», флакон «Серутану» («nature’s» прочитане навпаки, як наголошувалося в рекламі цього засобу в Лоренса Велка, ще коли Едді Каспбрак був зовсім крихітним хлопчаком) і два флакони «Магнезієвого молочка Філіпса» – звичайного, що смакує, як рідка крейда, і нового, з м’ятним запахом, що смакує, як рідка крейда, напахчена м’ятою. Є тут і великий флакон «Ролейдса», що по-дружньому тулиться до великого флакона «Торнсу», біля «Торнсу» стоїть флакон пігулок з помаранчевим смаком «Ді-гель». Ці схожі на тріо химерні скарбнички напхані замість даймів таблетками123.

Друга поличка, і зацініть вітамінки: тут вам і Е, тут вам і С, тут вам і С із шипшиною. Є тут і B простий, і В комплексний, і В-12. Є тут лізин, який має допомагати при подразненнях шкіри, і лецитин, який нібито щось робить з накопиченням холестерину всередині й навкруг Великого Насоса. Є тут залізо, і кальцій, і риб’ячий жир. Є пігулки мультивітаміну «одна-на-день», і мультивітамін «Міадек», і мультивітамін «Центрум». А на самій шафці згори стоїть велетенська пляшка «Геритолу»124, просто для певності.

Перейшовши відразу до третьої полички, ми знайдемо допоміжних гравців на полі чудодійних патентованих ліків. «Екс-лакс», «Маленькі пігулки Картера». Ці забезпечують рух пошти всередині Едді Каспбрака. Тут же поряд «Каопектат», «Пепто-Бісмол» і «Препарат Ейч» – на той випадок, якщо пошта рухатиметься занадто швидко чи надто болісно. Гігієнічні серветки «Такс» у слоїку з ґвинтовою кришкою потрібні, щоб підтримувати все в акуратності після того, як пошту буде доставлено, нехай то буде хоч адресований безіменному МЕШКАНЦЮ рекламний проспект (чи парочка їх), хоч велика спецкур’єрська посилка. Є тут і «Формула 44» від кашлю, «Ніквіл» і «Дрістан» від застуди, і велика пляшка касторової олії. Є тут бляшаночка «Сакретсів»125 на випадок, якщо Едді застудить собі горло, і є тут цілий квартет полоскань для рота: «Хлорасептик», «Сепакол», «Сепестат» у пляшечці з розпилювачем і, звичайно, старий добрий «Лістерин», часто імітований, але так ніколи до пуття й не відтворений126. «Візин» і «Мурин» для очей. «Кортейд» і мазь «Неоспорин» для шкіри (друга лінія захисту, якщо «Л-Лізин» не виправдає сподівань), тюбик «Оксі-5» і пластикова пляшка «Оксі-Вош» (бо, безумовно, Едді радше розлучиться з кількома центами, аніж збереже в себе трохи більше прищів), і ще є тетрациклінові пігулки.

І збоку, віддалік решти, згуртовані, наче злостиві змовники, стоять три пляшечки кам’яновугільно-дьогтьового шампуню.

Нижня поличка майже порожня, але те, що зберігається на ній, то серйозні речі – гаразд, можете пройтися там. На цих речах ви могли б злетіти вище за літак Бена Генскома і розбитися дужче за Турмана Мансона127. Тут валіум, перкодан, елавіл і дарвон. Також на цій нижній полиці є ще одна бляшаночка «Сакретсів», але льодяників у ній нема. Якщо ви відкриєте цю бляшаночку, знайдете в ній шість таблеток квілуду128.

Едді Каспбрак вірив у бойскаутське гасло.

Він увійшов до ванної кімнати, помахуючи синім саквояжем. Поставив його в раковину, розстебнув зіпер, а потім тремтячими руками почав зсипати туди і флакончики, і слоїки, і тюбики, і м’які пластикові пляшечки, і спрей-пляшечки. За інших обставин він виймав би їх обережно, одну річ по одній, але зараз не було часу на такі делікатності. Вибір, яким його вбачав Едді, був наскільки простим, настільки ж і брутальним: ворушитися і рухатись далі чи стояти на місці достатньо довго, аби почати думати, що ж воно усе це означає, і просто вмерти зі страху.

– Едді? – з нижнього поверху погукала Майра. – Едді, що ти там роообиш?

Едді вкинув до саквояжа бляшанку з черговими пігулками. Тепер аптечна шафка була порожньою, якщо не враховувати Майрин мідол і маленький,