Воно - Стівен Кінг

їх було чотири, але одну я подарував Заїкуватому Біллу й іншим. Справжнє ім’я в нього було Білл Денбро. Це ми його так називали, Заїкуватий Білл… ну так само як ото казали «закластися на власну шкуру». Він був одним із найкращих друзів з усіх, яких я бодай колись мав, – а мав я їх небагато, самі розумієте, навіть такий хлопчик-товстун мав кількох. Заїкуватий Білл тепер письменник.

Рікі Лі його ледве чув. Він задивився на колісні долари, причарований. 1921, 1923 і 1924. Бозна-скільки вони можуть зараз коштувати, хоча б просто як те срібло, з якого вони зроблені.

– Я не можу, – повторив він знову.

– Але я наполягаю.

Містер Генском вхопив кухоль і осушив його. Він мусив би вже впасти на сраку, але його очі не відривалися від Рікі Лі. То були сльозливі, налиті кров’ю очі, але Рікі Лі міг би поклястися на цілому стосі Біблій, що то були очі тверезої людини.

– Ви мене трохи лякаєте, містере Генском, – сказав Рікі Лі.

Два роки тому Ґрешам Арнолд, відомий усім тут п’яндилига, увійшов до «Червоного колеса» зі жменею четвертаків і двадцятидоларовою банкнотою, заткнутою за бинду капелюха. Монети він вручив Енні, наказавши їй згодовувати їх по чотири штуки джукбоксу. Двадцятку він поклав на шинквас і звелів виставити випивку всім у закладі. Цей п’яндилига, цей Ґрешам Арнолд, був колись баскетбольною зіркою, грав за «Гемінгфордські товкачі»119 і привів їх до їхньої першої (і, радше за все, останньої) перемоги в чемпіонаті команд середніх шкіл. То було в 1961 році. Заледве не безмежне майбутнє відкривалося перед цим молодиком. Але він вилетів з першого курсу штатного університету Луїзіани, ставши жертвою пияцтва, наркотиків і цілонічних гулянок. Він повернувся додому, роздовбав той жовтий кабріолет, який батьки були подарували йому на честь закінчення школи, і отримав посаду старшого продавця у батьківській дилер-філії «Джон Дір»120. Минуло п’ять років. Рідний батько не міг наважитися його вигнати, і тому врешті-решт продав свій бізнес та переїхав доживати в Аризону – змучений чоловік, постарілий раніше йому призначеного, завдяки незрозумілій і, вочевидь, незворотній деградації власного сина. Поки ще дилер-філія належала його татусеві, й він принаймні прикидався, ніби працює, Арнолд докладав хоч якихось зусиль, щоби утримувати пійло на відстані простягнутої руки; після того він віддався пияцтву цілком. Він міг бувати злостивим, але був солодким, як шандровий льодяник121, коли приніс ті четвертаки й поставив випивку всім, хто був тоді в барі, і кожний йому щиро подякував, і Енні не переставала крутити пісні Мо Бенді122, бо Ґрешаму подобався той старий добряга Мо Бенді. Сам він сидів тут при шинквасі – на цьому ж стільці, де зараз сидить містер Генском, усвідомив, дедалі дужче непокоячись, Рікі Лі – і випив три чи чотири бурбони з гіркою настоянкою, і підспівував джукбоксу, і не чинив жодної шкоди, і вирушив додому, коли Рікі Лі закривав «Колесо», і там повісився на власному ремені в коморі на другому поверсі. Очі Ґрешама Арнолда того вечора були дещо схожими на очі містера Генскома зараз.

– Налякав вас трішечки, еге ж? – запитав Генском, так і не відриваючись очима від Рікі Лі. Він відсунув геть кухоль, а потім акуратно склав руки перед тими трьома срібними коліщатами. – Мабуть, що так. Але вам не так лячно, як мені. Моліть Господа, щоб вам так ніколи й не було.

– Але ж у чому справа? – запитав Рікі Лі. – Можливо… – він втер собі губи. – Можливо, я міг би вам якось зарадити.

– Справа? – розсміявся Бен Генском. – Та невелика справа. Сьогодні ввечері мені зателефонував один старий друг. Парубок на ім’я Майк Хенлон. Я був зовсім про нього забув, Рікі Лі, але це мене не дуже налякало. Врешті-решт, я був усього лиш дитиною, коли знав його, а діти багато чого забувають, хіба не так? Звісно, що забувають. Закластися мені на власну шкуру. Те, що налякало мене, дійшло мені на півдорозі сюди – це усвідомлення того, що я забув геть усе, як то воно – бути дитиною.

Рікі Лі лише поглянув на нього. Він жодного уявлення не мав, про що саме верзе містер Генском, проте цей чоловік був наляканий, це точно. Без питань. Страх дивним чином позначався на містері Генскомі, але він був справжнім.

– Я саме це й маю на увазі, що забув геть усе, – сказав він і злегка постукав кісточками пальців по шинквасу, наголошуючи на своїх словах. – Чи чули ви коли-небудь, Рікі Лі, про таку цілковиту амнезію, коли навіть не знаєш про те, що в тебе амнезія?

Рікі Лі похитав головою.

– Я також не чув. Але ось я, коли котився сюди в своєму «кадді»… тоді-то раптом усе мене й вразило. Я згадав Майка Хенлона, але тільки тому, що він мені зателефонував. Я згадав Деррі, але тільки тому, що він телефонував мені звідти.

– Деррі?

– Але то було й усе. Мене вразило те, що я навіть не думав про дитинство відтоді як… я навіть не знаю відколи. А потім, просто само собою, спогади почали на мене потопом напливати. Як-от, що ми тоді зробили з тим четвертим срібним доларом.

– Що ви з ним зробили, містере Генском?

Генском поглянув собі на годинник, і раптом зісковзнув зі стільця. Він трішечки похитнувся – зовсім трішечки. Ото й усе.

– Не можу дозволити втікати від себе часу, – промовив він. – Сьогодні я відлітаю.

На Рікі Лі враз відбилася тривога, і Генском розсміявся.

– Відлітаю, а не керую літаком. Цього разу ні. «Юнайтед Ерлайнз», Рікі Лі.

– О, – бармен припускав, що полегшення проявилося в нього на обличчі, але не переймався тим. – І куди ви летите?

Сорочка на Генскомі все ще залишалась розстебнутою. Він задумливо поглянув униз, на білі риски старого шраму в себе на животі, а потім почав застібати ґудзики сорочки.

– Думав, що казав вам, Рікі Лі. Додому. Я повертаюсь додому. Передайте ці коліщатка своїм дітям.

Він вирушив у бік дверей, і щось у його ході, навіть у тому, як він підсмикнув по боках на собі штани, нажахало Рікі Лі. Схожість на покійного і загалом не згадуваного з жалістю Ґрешама Арнолда раптом проявилась так різко, що відчуття було, ніби побачив привида.

– Містере Генском, – гукнув стривожено бармен.

Генском обернувся, і Рікі Лі швидко відступив назад. Сідницями він вдарився об задні полиці, і коротко перекинулися плітками між собою пляшки і склянки, вдаряючись одна об одну. Він відступив назад у раптовій переконаності, що Бен Генском мертвий. Так, Бен Генском лежить зараз у якомусь місці, десь у рівчаку чи на якомусь горищі, чи, можливо, висить у якійсь коморі з затягнутим на шиї ременем, і носки його чотирьохсотдоларових ковбойських чобіт на пару дюймів не дістають до підлоги, а оце, що стоїть зараз біля джукса і дивиться на нього, це привид. Якусь мить – усього лиш мить, але вона виявилась достатньо довгою, щоб його застукане серце взялося крижаною окрайкою – бармен був упевнений, що бачить столи і стільці просто крізь цього чоловіка.

– Що таке, Рікі Лі?

– Н-н-ні. Нічого.

Бен Генском дивився на Рікі Лі очима