Воно - Стівен Кінг

в кабіні свого «Лірджета» ще до настання полудня, щоб приземлитися в Джанкінсі близько пів на третю дня. Якщо достатньо швидко рухатися на захід, розповідав він Рікі Лі, твій день може тривати ледь не вічно. Він лягає на півгодини поспати, потім проводить годину зі своїм управителем і півгодини з секретарем. Вечеряє, а після того приїжджає на годинки півтори до «Червоного колеса». Він завжди з’являвся сам, завжди сідав до шинкваса й завжди йшов так само, як з’являвся, хоча, бог бачить, у цій частині Небраски було повнісінько жінок, радих злягатися з ним до виснаги. Повернувшись на ферму, він дарував собі шість годин сну, а потім весь процес розгортався у зворотному порядку. У Рікі ніколи не траплялося клієнта, якого б не вражала ця історія. «Може, він ґей?» – якось сказала Рікі одна жінка. Рікі Лі коротко поглянув на неї, зауваживши стильну зачіску, добре скроєні туфлі, в яких, безумовно, ховалися дизайнерські лейбли, сережки з діамантами у неї у вухах, вираз у її очах, і зрозумів, що вона звідкілясь зі сходу, ймовірно з Нью-Йорка, приїхала сюди з коротким формальним візитом до когось з родичів або, може, до колишньої шкільної подруги і не може дочекатися, коли поїде назад. «Ні», – відповів він. Містер Генском аж ніяк не прихований педик. Вона дістала з сумочки пачку «Дорал»111 і, вставивши сигарету собі між червоних, блискучих губ, зачекала, поки він її для неї підпалить. «Звідки ви знаєте?» – потім запитала вона, злегка усміхаючись. «Просто знаю», – відповів він. І він таки знав. Він подумав, чи не сказати їй: я гадаю, він найсамотніша, господи вбережи, людина з усіх, кого я зустрічав у своєму житті. Але він не збирався казати нічого подібного цій нью-йоркській жінці, яка дивилася на нього так, наче він був якимсь новим, чудним типом живої істоти.

Сьогодні містер Генском виглядав дещо блідим, трохи збентеженим.

– Привіт, Рікі Лі, – привітався він, сідаючи, а потім взявся вивчати власні руки.

Рікі Лі знав, що той мусить наступні місяців шість чи вісім провести у Колорадо-Спрінгс, наглядаючи за закладкою Культурного центру Гірських штатів, комплексу з шести розкиданих будівель, врізаних у схил гори.

«Коли комплекс буде завершено, люди казатимуть, що він схожий на те, ніби якийсь велетенський малюк розкидав свої іграшки на сходах, – розповідав Бен Рікі Лі. – Принаймні декотрі так казатимуть і будуть щонайменше наполовину праві. Але, мені здається, це те, що треба. Це найбільша штука, за яку я бодай колись брався, і зводити таке лячно, як той чорт, але, я гадаю, з цього вийде саме те, що треба».

Рікі Лі підозрював, що, можливо, в містера Генскома є трохи отієї сценічної боязні. Нічого в цьому не було дивного, а також і нічого поганого. Коли стаєш уже таким великим, що тебе помічають, тоді стаєш і досить великим, щоб бути ціллю для критичних обстрілів. А може, він просто підхопив якийсь вірус? Зараз тут ходить один такий, пекельно чіпкий.

Рікі Лі взяв з полиці поза шинквасом пивний кухоль і потягнувся ним до крана «Олімпії»112.

– Не треба, Рікі Лі.

Рікі Лі обернувся до нього, здивований, а коли Бен Генском підвів очі вгору від своїх долонь, він раптом злякався. Бо містер Генском не був схожим на людину з боязню сцени чи вражену всюдисущим зараз вірусом, чи щось на кшталт того. Він мав такий вигляд, ніби лише щойно був отримав жахливий удар і досі намагається зрозуміти, що воно його вдарило.

«Хтось помер. Він неодружений, але ж у кожного є родина, і хтось у його родині ґиґнув. Саме це й трапилось, і то напевне, як лайно котиться вниз по ринві у клозеті».

Хтось вкинув четвертак у джукбокс, і Барбара Мандрел113 почала співати про п’яного чоловіка й самотню жінку.

– З вами все гаразд, містере Генском?

Бен Генском подивився на Рікі Лі очима, які зненацька стали на десять – ні, на двадцять – років старшими за решту його обличчя, і Рікі був вражений, зауваживши, що містер Генском сивішає. Він ніколи раніше не помічав сивини в його волоссі.

Генском усміхнувся. Усмішка та була лячною, жахливою. Відчуття було, наче побачив, як усміхнувся труп.

– Гадаю, що ні, Рікі Лі. Ні, сер. Не сьогодні. Зовсім ні.

Рікі Лі поставив кухоль і підійшов туди, де сидів Генском. У його барі було пусто, як може бути в якомусь барі ввечері у понеділок далеко по завершенні футбольного сезону. У закладі перебувало менш як двадцять платоспроможних клієнтів. Енні сиділа біля дверей у кухню, граючи в крибедж із гриль-кухарем114.

– Погані новини, містере Генском?

– Погані новини, саме так. Погані новини з дому.

Він подивився на Рікі Лі. Він дивився крізь Рікі Лі.

– Прикро таке почути, містере Генском.

– Дякую, Рікі Лі.

Генском надовго замовк, і Рікі Лі вже збирався спитати, чи не міг би він щось для нього зробити, коли Генском промовив:

– Яке віскі у вашому барі, Рікі Лі?

– Для всіх решти у тутешній норі це «Чотири троянди», – сказав Рікі Лі. – Але для вас, я гадаю, це «Дикий індик»115.

На це Генском злегка посміхнувся.

– От і добре, Рікі Лі. Гадаю, краще вам все ж таки знову взятися за той кухоль. І зробити не що інше, як наповнити його «Диким індиком».

– Цілком наповнити? – перепитав відверто вражений Рікі Лі. – Господи Ісусе, мені доведеться вас викочувати звідси!

«Або викликати медичну швидку допомогу», – подумав він.

– Я так не думаю, – заперечив Генском. – Не цього вечора.

Рікі Лі уважно подивився містеру Генскому в очі, щоб упевнитися, чи той не жартує, і йому вистачило менше секунди, аби зрозуміти, що таки ні. Тож він узяв з полиці кухоль, а з-під шинкваса пляшку «Дикого індика». Коли він почав наливати, горло пляшки застукотіло об вінця кухля. Усупереч самому собі, Рікі Лі дивився, як ллється віскі, заворожено. Він вирішив, що в містері Генскомі є таки більше, аніж дещиця, від техасця: це мусить бути найбільша порція віскі, яку він бодай колись наливав чи бодай колись наливатиме у своєму житті.

«Дзвони вже у швидку допомогу, щоб тобі всратися. От вип’є він оцю баддю, і тобі доведеться дзвонити у Шведголм до “Паркера & Вотерса”, викликати їхній катафалк».

Та проте він підніс і поставив кухоль перед містером Генскомом; батько Рікі Лі якось напоумляв його: якщо людина при здоровому глузді, мусиш подати їй те, за що вона платить, нехай то буде хоч сеча, хоч отрута. Рікі Лі не знав, чи то була добра, чи погана порада, але він добре розумів – якщо заробляєш собі на життя, працюючи барменом, порада є досить придатною, щоб убезпечити себе від пережовування алігатором власної совісті.

Якусь мить Генском задумливо дивився на цю монструозну дозу, а потім спитав:

– Скільки я вам винен за таку порцію, Рікі Лі?

Рікі Лі повільно похитав головою, все ще не відриваючись поглядом від кухля з віскі, не бажаючи підвести голову, зустрітися з тими запалими, пильними очима.

– Ні, – промовив він. – Ця порція за рахунок закладу.

Генском знову усміхнувся, цього разу вже природно:

– Ну що ж, я вам вдячний,