Воно - Стівен Кінг
Рікі Лі приніс і акуратно поклав на серветку поряд з його кухлем віскі чотири скибочки. Генском підчепив одну з них, закинув, як людина, що збирається закапати собі очі краплями, назад голову і почав вичавлювати свіжий лимонний сік собі в праву ніздрю.
– Святий Ісусе! – скрикнув Рікі Лі, переляканий.
У Генскома заходив кадик. Обличчя розпашіло… А потім Рікі Лі побачив, що по виразних вилицях Генскома сльози течуть йому в вуха. Тепер із джукбокса звучали «Спінерз»116, співали про людину-гумову стрічку. «О Господи, просто не уявляю, скільки я ще зможу це витримати», – співали «Спінерз».
Генском наосліп помацав по шинквасу, знайшов наступну скибку лимона й вичавив з неї сік собі в іншу ніздрю.
– Та ви себе так вб’єте нахер, – прошепотів Рікі Лі.
Генском кинув на шинквас обидві вичавлені лимонні скибки. Очі в нього були вогненно-червоними, дихав він тремтливими, судорожними ривками. Чистий лимонний сік скрапував йому з ніздрів, стікаючи до краєчків рота. Генском ухопив кухоль, підняв і випив його третину. Рікі Лі застигло дивився, як стрибає вгору-вниз його адамове яблуко.
Генском відставив кухоль убік, двічі здригнувся, потім кивнув. Поглянувши на Рікі Лі, він звільна усміхнувся. Очі в нього вже не були червоними.
– Діє десь так, як вони й казали. Ти так переймаєшся своїм носом, що зовсім не відчуваєш, що тече тобі в горло.
– Ви божевільний, містере Генском, – промовив Рікі Лі.
– Закластися на власну шкуру, – погодився містер Генском. – Пам’ятаєте цей вираз, Рікі Лі? Ми так зазвичай казали в дитинстві. «Закластися на власну шкуру». Я вам коли-небудь розповідав, що був товстуном?
– Ні, сер, ніколи не розповідали, – прошепотів Рікі Лі. Тепер він уже був певен, що містер Генском отримав інформацію якусь таку жахливу, що бідаха дійсно збожеволів… чи принаймні тимчасово втратив здоровий глузд.
– Я був безнадійним курдупелем. Ніколи не грав ні у футбол, ні в баскетбол, мене завжди ловили першим, коли ми грали в квача, я не міг втекти від самого себе. Я був жирним, авжеж. І були там такі парубки, у моєму рідному місті, які доволі регулярно за мною ганялись. Був там такий парубок на ім’я Реджиналд Хаґґінс, тільки всі його кликали Ригайлом. Ще один хлопець, Віктор Кріс. І ще було кілька інших. Але справжнім мозком усієї тічки був парубок на ім’я Генрі Баверз. Рікі Лі, якщо бодай колись козирився на цьому світі насправді злісний хлопчак, то цим хлопчиськом був саме Генрі Баверз. Я був не єдиним з дітей, кого він переслідував; моя проблема була в тому, що я не міг бігати так швидко, як інші.
Генском розстебнув на собі сорочку і розкрив її. Нахилившись, Рікі Лі побачив у містера Генскома на череві дивний, кривий шрам, прямо в нього над пупком. Уже побрижений, побілілий, старий. Він роздивився, що то літера. Хтось вирізав літеру «Г» на животі в цього чоловіка, мабуть, ще задовго до того, як містер Генском став чоловіком.
– Це мені зробив Генрі Баверз. Років з тисячу тому. Мені ще пощастило, що я не ношу там його імені цілком.
– Містере Генском…
Генском узяв останню пару лимонних скибочок, по одній у руку, закинув назад голову і скористався ними, як каплями для носа. Судомно здригнувшись, він відклав їх вбік і зробив два великих ковтки з кухля. Знову здригнувся, зробив ще один ковток, а потім із заплющеними очима нашукав оббитий м’яким обідком край шинкваса. Якусь мить він тримався, наче людина на вітрильному човні, що вчепилась за леєр, аби не випасти в бурхливе море. Потім він знову розплющив очі й усміхнувся до Рікі Лі.
– Я міг би гарцювати таке родео всю ніч.
– Містере Генском, мені хотілося б, щоб ви цього більше не робили, – нервово промовив Рікі Лі.
До офіціантської стійки підійшла зі своєю тацею Енні й замовила два «Міллера». Рікі наточив пиво й подав їй кухлі. Власні ноги йому вчувалися ватяними.
– Рікі Лі, з містером Генскомом усе гаразд? – запитала Енні. Вона дивилася повз бармена, і він обернувся, щоб простежити за її поглядом. Там містер Генском перехилився через шинквас і акуратно вибирав лимонні скибки з фруктовниці, де Рікі Лі тримав гарніри для напоїв.
– Не знаю, – відповів він. – Гадаю, що ні.
– Ну тоді витягни великого пальця зі свого гузна й роби щось.
Енні, як і більшість жінок, була небайдужа до Бена Генскома.
– Я не знаю. Мій тато завше казав, якщо людина при здоровому глузді…
– Твій татко не мав навіть того мозку, що його Бог подарував ховраху, – сказала Енні. – Викинь із голови свого тата. Ти мусиш покласти цьому край, Рікі Лі. Він же себе вб’є.
Отримавши такий наказ до дії, Рікі Лі пішов знову туди, де сидів Бен Генском.
– Містере Генском, я дійсно думаю, що вам уже до…
Генском закинув назад голову. Причавив. Цього разу він буквально внюхав лимонний сік, наче той був кокаїном. І ковтнув віскі, наче то була вода. Потім він подивився на Рікі Лі. Потім він серйозно подивився на Рікі Лі.
– Бом-бім, я побачив люду повний дім, і вся зграя топче мій килим117, – проспівав він і розсміявся. Віскі у кухлі залишилось хіба що на два дюйми.
– Цього вже досить, – сказав Рікі Лі й потягнувся по кухоль.
Генском делікатно відсунув його подалі від бармена.
– Гірше вже не буде, Рікі Лі, – промовив він. – Гірше вже не буде, друже.
– Містере Генском, я вас прошу…
– У мене є дещо для ваших діток, Рікі Лі. Чорт забирай, а я ж про це мало не забув!
На Бені був вилинялий джинсовий жилет, і тепер він видобув щось із його кишені. Рікі Лі почув приглушене дзеленькання.
– Мій тато помер, коли мені було чотири роки, – сказав Генском. Язик у нього зовсім не заплітався. – Залишив нам купу боргів і оце. Я хочу, щоб вони дісталися вашим дітям, Рікі Лі.
Він виклав на шинквас три срібних «колісних» долари118, де вони заблищали в м’якому освітленні. У Рікі Лі сперло дух.
– Містере Генском, це вельми люб’язно, але я не зможу…
– Колись
