Танок драконів - Джордж Мартін

Сер Баристан знав про драконів тільки з дитячих казок, але він знав Таргарієнів. Данерис летіла верхи на драконі, як за старих часів літав на Балеріоні Ейгон.

— Може, вона полетіла додому,— вголос сказав він сам собі.

— Ні,— тихо пробурмотів хтось позаду нього.— Вона б так не вчинила, сер. Вона б не полетіла додому без нас.

Сер Баристан обернувся.

— Місанді! Дитинко, стільки ти вже тут стоїш?

— Недовго. Вибачте, що потурбувала,— мовила вона й мить повагалася.— З вами хотів би поговорити Скагаз мо Кандак.

— Гирявий? Ти з ним розмовляла?

Ні, це було б необачно, необачно. Між Скагазом і королем — глибока ворожнеча, і дівчинка не така дурна, щоб цього не розуміти. Скагаз відкрито заперечував проти шлюбу королеви, і цього факту Гіздар не забув.

— Він тут? У піраміді?

— Коли захоче. Приходить і йде на власний розсуд, сер.

«Авжеж. Ну звісно».

— Хто тобі сказав, що він хоче зі мною перемовитися?

— Вояк з бронзових бестій. У масці сови.

«Це розмовляючи з тобою, він був у масці сови. А насправді він може бути шакалом, тигром, лінивцем». Від самого початку сер Баристан терпіти не міг тих масок, а тим паче зараз. Чесні люди не повинні ховати обличчя. А Гирявий...

«Про що він узагалі думає?» Потому як Гіздар передав командування бронзовими бестіями своєму родичу Маргазу зо Лораку, Скагаза призначили хранителем ріки; це означало відповідальність за перевози, драгування, зрошувальні канали на п’ятдесят льє вздовж Скагадазана, але Гирявий відмовився від цієї стародавньої почесної посади, як описав її Гіздар, і вирішив повернутися у скромну піраміду Кандаків. «Коли немає королеви, щоб його захистити, він дуже ризикує, приходячи сюди». А якщо побачать, що сер Баристан розмовляє з ним, підозра може впасти і на лицаря.

Селмі це все не сподобалося. Це тхнуло облудою, змовою, брехнею й інтригами, які плетуться в темряві,— усім тим, що Селмі сподівався залишити в минулому разом з Павуком, лордом Мізинчиком та іже з ними. Баристан Селмі не був великим книголюбом, але він частенько проглядав сторінки Білої книги, в якій записані діяння всіх його попередників. Серед них були герої, були слабаки, були шахраї і боягузи. Але здебільшого то були просто люди — меткіші й дужчі за більшість, вправніші зі щитом і мечем, але все одно піддатливі гордощам, амбіціям, хоті, коханню, гніву, ревнощам, жадобі золота, прагненню влади та всім іншим порокам, притаманним іншим смертним. Найкращі подолали свої вади, виконали свій обов’язок і загинули з мечем у руках. Найгірші...

«Найгірші гралися у гру престолів».

— Зможеш знову розшукати ту сову? — запитав сер Баристан у Місанді.

— Можу спробувати, сер.

— Перекажи йому, що я побалакаю з... з нашим другом... поночі в стайні,— мовив він. Після заходу сонця центральний вхід у піраміду замикався. А в стайні в такий час буде тихо.— Тільки постарайся впевнитися, що це та сама сова.

Не дуже добре буде, якщо Місанді заговорить не до тієї бронзової бестії.

— Розумію.

Місанді вже розвернулася йти геть, але на мить завагалася й мовила:

— Подейкують, юнкайці оточили місто скорпіонами: якщо Дрогон повернеться, стрілятимуть у небо залізними стрілами.

Сер Баристан теж таке чув.

— Дуже нелегко вбити дракона в небі. У Вестеросі чимало людей намагалося збити Ейгона і його сестер. Але нікому це так і не вдалося.

Місанді кивнула. Важко було сказати, чи ці слова її заспокоїли.

— Гадаєте, її розшукають, сер? Зелені луки неозорі, а дракон у небі не лишає слідів.

— Аґо й Рахаро — кров од крові королеви... та й кому знати Дотрацьке море краще за дотраків? — Селмі стиснув її за плече.— Якщо її можна знайти, вони її знайдуть.

«Якщо вона ще жива». У травах ходять інші хали — комонники з халасарами, які налічують десятки тисяч вершників. Але дівчинці зовсім необов’язково таке чути.

— Я знаю, ти її любиш. Присягаюся, я її захищу.

Його слова, здавалося, трохи втішили дівчинку. «От тільки словеса — це суховій,— подумав сер Баристан.— Як можу я захистити королеву, коли я не з нею?»

Баристан Селмі пережив чимало королів. Народився він під час неспокійного правління Ейгона Маловірогідного, якого так любили прості люди, й отримав лицарство з його рук. Коли Селмі було двадцять три роки, у Війні дев’ятипенсових королів він зарубав Мейліса Монстра, і Ейгонів син Джейгейрис одягнув на нього білого плаща. В тому-таки плащі Селмі стояв поряд із Залізним троном, коли божевілля поглинало Джейгейрисового сина Ейриса. «Стояв, дивився, слухав — і нічого не робив».

Ні, не так. Це несправедливо. Він дещо робив — виконував свій обов’язок. Бувало, ночами сер Баристан замислювався, чи не занадто добре він виконував той свій обов’язок. Він дав обітницю перед очима богів і людей, честь не дозволяла йому зламати її... але дотримуватися обітниці в останні роки правління короля Ейриса стало неймовірно важко. Він бачив речі, які боляче згадувати, й неодноразово замислювався, скільки насправді крові має на своїх руках. Якби він не поїхав у Сутінь-діл рятувати Ейриса з підземель леді Дарклін, король міг би там і померти під час спроби Тайвіна Ланістера взяти місто штурмом. Тоді на Залізний трон зійшов би королевич Рейгар і, може, зцілив би королівство. Сутінь-діл став для Селмі зоряним часом, але залишив по собі гіркий присмак.

Але здебільшого його ночами переслідували поразки. «Джейгейрис, Ейрис, Роберт. Троє мертвих королів. Рейгар, який міг стати кращим королем за всіх них. Князівна Елія з дітьми. Немовлятко Ейгон, Рейніс із її кошеням». Усі вони мертві, а він, який присягався їх захищати, і досі живий. А тепер Данерис, його ясна дівчинка-королева. «Вона не померла. Ніколи не повірю».

Вечір приніс серові Баристану можливість ненадовго забути про сумніви. Його він провів у тренувальній залі на третьому поверсі піраміди, працюючи з хлопцями — навчаючи їх мистецтва щита й меча, коня і списа... і лицарського кодексу, завдяки якому лицар відрізняється від звичайного бійця у кублі. Коли Селмі не стане, Данерис знадобляться нові захисники — її ровесники, і сер Баристан має твердий намір їх підготувати.

Тренував він хлопців віком од вісьмох до двадцятьох років. Коли починав, їх було понад шістдесят, але багатьом навчання не давалося. Нині їх залишилося менше половини, але кількоро подають великі надії. «Оскільки непотрібно захищати короля, можу присвятити більше часу їхньому тренуванню»,— збагнув Селмі, переходячи від пари до пари, спостерігаючи, як вони атакують одне одного тупими