Король шрамів - Лі Бардуго

— Це все морська вода в жилах, — сказав йому якось один із членів екіпажу. — На березі ми потроху втрачаємо глузд.

Ніколаї не збирався божеволіти, принаймні не від того, що забагато часу провів на суходолі. Він народився, щоб стати королем, хай навіть його кров розповідає геть іншу історію, і він іще побачить, як його країна знову переможе. Та спершу доведеться пережити цю ніч.

Хлопець сів на краєчок ліжка, зняв черевики, застібнув на щиколотках металеві кайдани й відкинувся на спину. Зоя чекала своєї черги, і він був їй вдячний за це. Така дрібничка — власноруч заковувати себе в кайдани, але це давало змогу королю ще на мить зберегти владу. Лише після того, як він закріпив пута на лівому зап’ястку, дівчина підійшла до нього.

— Готовий?

Ніколаї кивнув. У такі миті її безжальність робила ситуацію трошечки більш стерпною. Зоя ніколи не потурала йому, ніколи не принижувала його жалістю.

Вона закріпила вигаданий Давідом замок. Три ланцюги з різким брязканням обхопили тіло короля на рівні колін, талії та плечей. Коли потвора всередині прокидалася, Ніколаї ставав сильний, тож вони не могли ризикувати. Ніколаї знав про це та й уже звик до пут, проте щоразу йому хотілося вирватися.

Натомість, не втрачаючи безтурботного настрою, хлопець простягнув правий зап’ясток Зої.

— А які в тебе плани на вечір, люба тюремнице? Збираєшся на таємне побачення?

Нахилившись, щоб закріпити кайдани й перевірити, чи надійно зафіксовані замки, дівчина роздратовано зітхнула.

— Ніби в мене є на це час.

— Я знаю, що пізно вночі ти кудись вирушаєш, Зоє, — не вгавав хлопець. Йому було цікаво, але водночас страшенно хотілося відвернути увагу. — Тебе бачили за межами Палацу, однак, схоже, ніхто не знає, куди ти ходиш.

— Я ходжу в різні місця, ваша величносте. А якщо пхатимете носа в моє особисте життя, можу підказати, куди вам піти.

— Чому ти приховуєш свій роман? Соромишся?

Ніколаї напружив пальці, намагаючись опанувати дихання. Зоя повернула голову, і світло від лампи вихопило вигин її вилиці й позолотило темні хвилі волосся. Ніколаї так і не вдалося виробити імунітет до її краси, і хлопець зрадів, що руки прикуті до ліжка, інакше йому могло закортіти торкнутися дівчини.

— Помовч, — кинула Зоя. — Ти гірший за дитину, котра переїла печива.

Яке щастя, що вона така гостра на язик.

— Ти можеш залишитися, Зоє. Розважиш мене веселими історіями про своє дитинство. Твоя ворожість здається мені дуже заспокійливою.

— Чому б мені не попросити Толю заспокоїти тебе, почитавши вірші?

— Ось воно. Так кмітливо, так уїдливо… Це краще за будь-яку колискову.

Коли останній замок, клацнувши, зачинився, тканина Зоїного рукава посунулася, відкривши погляду широкий срібний браслет на зап’ястку, інкрустований шматочками кісток, а може, і зубів. Король ніколи не бачив дівчину без цього браслета й не був певен, чи знімається той узагалі. Він дещо знав про підсилювачі. Якось навіть допоміг Аліні роздобути луску морського батога, другого з легендарних підсилювачів Морозова. Та Ніколаї визнавав, що існує цілий невідомий йому всесвіт.

— Скажи-но мені дещо, Назяленскі. Давід розповідав, що порушення меж гришинської сили має наслідки. Та хіба ж підсилювачі не це роблять? А парем чимось відрізняється?

Зоя торкнулася пальцями металу, обличчя її прибрало задумливого виразу.

— Я не впевнена, що парем чимось відрізняється від мєрзості. Як і мєрзость, цей наркотик вимагає від гриші неймовірної жертви за подаровану силу — його волі. Ба навіть життя. Але підсилювачі — це щось інше. Існують рідкісні тварини, пов’язані зі створенням у самісінькому серці світу, із джерелом усього живого. Коли підсилювач віддає життя, — це жертва, якої вимагає всесвіт. Між гришею, котрий завдає останнього удару, і твариною встановлюється нерозривний зв’язок. Це жахливо, та водночас прекрасно. А мєрзость — це…

— Погань. Я знаю. Чудово, що я так добре до себе ставлюся.

— Усі гриші відчувають потяг до мєрзості, жагу дізнатися, на що вони здатні, якщо не матимуть меж.

— Навіть ти?

Ледь помітна усмішка вигнула дівочі вуста.

— Передовсім я. Сила захищає нас.

Перш ніж Ніколаї встиг перепитати, що саме вона має на увазі, дівчина додала:

— Проте ціна за силу такого штибу занадто висока. Коли Дарклінґ спробував створити свої власні підсилювачі, утворилася Зморшка.

Вона підвела руку, і браслет змигнув у світлі лампи.

— Мені й цього достатньо.

— Близнюки носять акулячі зуби, — узявся розмірковувати Ніколаї. — У Жені — кісточки боривітра. Про них я чув легенди. Але ти ніколи не розповідала мені про свій підсилювач.

Зоя вигнула брову. За коротку мить замислена дівчина зникла, і знову з’явився відчужений генерал.

— Сталь необхідно заслужити, ваша величносте. І розповіді так само. — Вона підвелася. — Гадаю, ти просто тягнеш час.

— Ти мене розкусила. — Хай би якого виразу прибирала Зоя, Ніколаї шкода було бачити, що вона вже йде. — На добраніч, командире.

— На добраніч, королю-негіднику.

Він не проситиме Зою залишитися. Не в його характері благати когось, до того ж це суперечило їхньому пакту. Вони не шукали розради одне в одного. Просто допомагали одне одному залишитися в строю. Допомагали одне одному не втрачати сил. Тож він не шукатиме приводу, щоб знову її розговорити. Не скаже, що боїться залишатися на самоті з потворою, на яку може обернутися, і не попросить не гасити лампи — усе це дитячі хитрощі, щоб відігнати темряву.

Утім, Ніколаї аж полегшало, коли дівчина залишила лампу світитися.

7

Зоя

Коли Зоя встала, ще й не зазоріло. Вона вирішила спершу впоратися з ранковими справами, а тоді піти до Ґранд-Палацу, щоб відімкнути Ніколаї. Після їхнього повернення до столиці минув тиждень, і королівське чудовисько відтоді не з’являлося, що неабияк заспокоювало дівчину.

Тамар з Надею, всівшись навколо круглого столу, який колись належав Дарклінґовому особистому охоронцю, уже чекали у вітальні, що межувала із Зоїними кімнатами. Надя досі була в халаті, а от Тамар вже вдягнулася у форму; руки залишалися голими, а на стегнах блищали бойові сокири.

— Звітують про два нових напади кхерґуудів, — повідомила дівчина, підіймаючи стос паперу, вкритого дрібним почерком.

— Мені потрібен чай, — урвала її Зоя.

Як могло статися, що світ розпадався на шматки ще до сходу сонця? Це просто дикунство якесь. Вона налила собі з самовара горнятко чаю і взяла документи з руки Тамар. Стіл був засипаний безліччю інших паперів.

— Де вони вдарили цього разу?

— Трьох гришників викрали в Сікурську, а ще вісьмох — південніше від Кар’єви.

Зоя важко опустилася на стілець.

— Так багато?

Шуанці скористалися своїми запасами юрди парем для створення нового типу