Король шрамів - Лі Бардуго

Давід стенув плечима.

— Ця сила непередбачувана.

— Ми не знаємо, що може статися далі, — погодився Ніколаї. — Зазвичай це звучить захопливо, але біда буде, якщо демон заволодіє твоєю свідомістю й керуватиме країною, харчуючись твоїм народом.

Як словам удавалося так гладенько литися, попри те що він розмірковував про втрату розуму й волі?

Тому що так було завжди. І слова були йому потрібні.

Йому потрібно було зводити стіну зі слів, дотепів і здорового глузду, щоб тримати потвору якнайдалі й не забувати, ким він є.

Намагаючись позбутися чудовиська, Ніколаї дозволяв катувати себе надмірною спекою і холодом. Запрошував спантеличених Заклинателів сонця, щоб ті застосували до нього свою силу (відчутного результату це не давало, тільки здавалося, наче його підсмажують на маленькому вогні зсередини). Королівські агенти нишпорили в бібліотеках по цілому світу, аж поки після тривалих місяців розкопок серед руїн Прядки не знайшли щоденники легендарного Творця Іллі Морозова, але й вони не дали нічого, крім розчарування. Саме розчарування погнало його до Івця, до моста з кісток; це була марна спроба знайти зв’язок між темрявою всередині й дивними подіями на теренах Равки. Можливо, Ніколаї сподівався, що Святі подарують йому Диво. Та поки що божественне втручання залишалося дефіцитним товаром.

— Отже, ви зрозуміли проблему, — звернувся він до друзів. — Я не можу подорожувати, адже ризикуватиму, що мене викриють; та й ховатися у столиці не можу, бо це розбурхає підозри й загрожуватиме майбутньому Равки у відносинах із Новозем’ям і Керчем. Хіба я не обіцяв вам особливо вишуканої халепи?

— Перепрошую, — озвалася Женя, — а що в цій халепі вишуканого?

— Те, як ми її подолаємо. — Ніколаї відкинувся на стільці й простягнув ноги, схрестивши щиколотки. — Ми влаштуємо вечірку.

— Розумію, — задумливо сказала Зоя. — І скільки треба випити, щоб усе здавалося приємнішим?

— Боюся, в усіх Кіріґінських льохах не назбирається стільки вина, — зізнався Ніколаї. — І, на жаль, мушу повідомити, що нам доведеться залишатися тверезими. Ми запросимо сюди всіх: керчинців, земені, фієрданців і шуанців. Улаштуємо невеличку виставу, щоб вони не сумнівалися, що Равка та її король чудово почуваються.

— Оце й усе? — не зрозуміла Зоя. — А може, ти ще й жонглюватимеш?

— Не кажи дурниць, — обурився король. — Я вмію жонглювати. І в прямому сенсі, і в переносному. Ми поновимо союз із земені…

— Але Керч… — спробувала заперечити Женя.

— А Керчу потайки дозволимо подивитися на прототипи ізмарсій.

— Справді? — здивувався Давід.

— Це, звісно, буде справжня катастрофа. Напевно, навіть улаштуємо гарненький вибух, порозкидаємо трохи металу. Можливо, зможемо вдати, наче кілька моряків потонуло. Зробимо будь-що, що переконає Керч, наче наші акули не придатні до морського плавання, і це дасть нам змогу виграти трохи часу. — Ніколаї майже фізично відчув, як демон задкує, розтискаючи пазури, як відступає, почувши такий план дій. — Зберемо всіх дипломатів, крамарів і політиків під нашим дахом. Дозволимо всім патякати, а самі слухатимемо. Зоє, для створення звукової мапи нам знадобляться твої Верескуни, щоб повсюди мати вуха.

— Мені це не подобається, — зізнався Толя.

— Я знав, що не сподобається, — не вгавав Ніколаї.

— Неетично шпигувати за власними гостями.

— Саме тому твоя сестра, а не ти на чолі моєї розвідницької мережі. Королю потрібні шпигуни, а шпигуни не можуть дозволити собі марнувати час на просторікування про етику. Тамар, маєш щось проти підглядання й підслуховування?

— Анітрохи.

— То за це й візьмешся.

Дівчина замислилася.

— Мені подобається ідея водночас заманити всіх сюди, та чи існує якась причина збирати під одним дахом союзників і ворогів, котра не збурила б іще більше підозр?

— Можемо відсвяткувати твої іменини, — завзято запропонувала Женя. — Покатаємося на санчатах, розкладемо багаття…

— Ні, — урвав її король. — Не хочу чекати аж до дня Сан-Ніколаї. — Він аж ніяк не міг розраховувати, що демон дасть йому відстрочку. — Вечірка відбудеться за шість тижнів. Назвімо її… Фестиваль осінніх дурниць чи щось таке. Відсвяткуємо осіннє рівнодення, свято врожаю — це буде дуже символічно.

— Шість тижнів? — вигукнула Женя. — Ми не зможемо організувати вечірку такого масштабу за такий короткий час. Самі лише заходи безпеки…

Ніколаї відмахнувся від дівчини.

— Я би переймався, якби до цього взялася не Женя Сафіна, а хтось інший.

Зоя закотила очі.

— Твої лестощі їй не потрібні. Вона й так занадто зазнайкувата.

— Нехай каже далі, — дозволила Женя. — Давід ніколи не відважує мені гарних компліментів.

— Ні? — здивувався Творець і неуважно поплескав себе по кишені. — У мене десь був перелік твоїх принад, який ти мені давала.

— Бачите, як мені доводиться страждати.

— Я мушу пильнувати, щоб Женя була щасливою, — пояснив Ніколаї, — інакше вона може задати мені прочухана.

— Це я можу задати тобі прочухана, — нагадала Зоя.

— Ой, це й так неминуче. Але компліментами тебе не візьмеш.

Зоя стенула плечима.

— Тоді пропоную спробувати коштовності й готівку.

Дівчина підвелася, і король помітив, що вона вже замислилася: генерал планувала свій напад. Зоя повільно пройшлася перед мапою, позаду неї з’явилася і зникла Зморшка.

— Якщо ми збираємося зібрати тут таких вельмож, потрібна вагоміша причина, ніж свято гарбузів і снопів.

— Зоє, — застережливо озвався Ніколаї. Він достеменно здогадався, про що вона думає.

— Це чудова нагода знайти тобі наречену.

— Аж ніяк.

Та Зоя вже прибрала самовдоволеного вигляду жінки, котра перемогла в суперечці ще до її початку.

— Як сам сказав, ти подорожувати більше не можеш, тож життєво необхідно, щоб потенційні наречені приїхали до тебе.

Хлопець заперечливо похитав головою.

— Я не можу взяти шлюб. Завеликий ризик.

— Саме тому ти мусиш це зробити, — не вгавала Зоя. — Ми можемо зібрати тут усіх можновладців. Я навіть готова повірити, що тобі вистачить шарму й підступності, щоб обдурити наших ворогів. Та скільки це дасть нам часу? Шість місяців? Рік? А що тоді, ваша величносте?

— Це справді ідеальна причина зібрати їх усіх тут, — погодилася Женя.

Ніколаї скривився.

— Я знав, що ви задасте мені прочухана, от тільки не думав, що так швидко.

— Ніколаї, — тихо озвалася Зоя, — ти сказав, що чудовисько набирається сили. Якщо це правда, шлюб для тебе — найкращий вихід. — «Твій єдиний вихід». Ці слова залишилися непромовленими. Равці потрібна була королева. Ніколаї потрібен був спадкоємець.

Та все ж кожна клітиночка короля поставала проти думки про шлюб. У Ніколаї не було часу як слід упадати за кимось, адже на нього чекала сила-силенна роботи. І він не хотів одружуватися з дівчиною, якої майже не знав. Він не наважувався звіряти